У попередньому матеріалі ми розповідали про людей, яким удалося вирватися з Бабиного Яру. Хтось вистрибнув із колони. Хтось лежав серед тіл і чекав темряви. Когось урятувала мати, прикривши власним тілом. Але після втечі починалася інша проблема.
Куди йти? Окупований Київ був містом, у якому єврею недостатньо було один раз уникнути смерті. Треба було знайти дім, де дозволять переночувати. Людину, яка принесе їжу. Сусіда, який не донесе. Знайомого, який допоможе з документами. Треба було десь жити наступного дня, через тиждень, через місяць.
І майже кожна людина, яка погоджувалася допомогти, ставила під загрозу не лише себе. У квартирі могли бути діти. У сусідній кімнаті — старі батьки. Сусіди могли помітити зайву тарілку, незнайоме обличчя, рух за завішеним вікном. Попри це, у Києві були люди, які відчиняли двері. Сьогодні ми називаємо їх Праведниками.
Хто такі Праведники народів світу
"Праведник народів світу" — почесне звання, яким ізраїльський меморіал Голокосту Яд Вашем відзначає неєвреїв, які під час Голокосту рятували євреїв, наражаючи на небезпеку себе та своїх близьких.
Для такого визнання важливий не лише сам факт допомоги. Досліджуються обставини порятунку, ризик, на який ішла людина, мотиви її вчинку, а також документи й свідчення, здатні підтвердити цю історію. Програму вшанування Праведників народів світу започаткували у 1963 році, а Україна сьогодні належить до країн із найбільшою кількістю людей, удостоєних цього звання.
За цими цифрами стоять дуже різні історії. Хтось переховував одну дитину, хтось — цілу родину. Одні допомагали отримати документи, інші приносили їжу, знаходили нове місце після облави або називали чужу дитину своєю. Іноді допомога тривала одну ніч, іноді — місяцями або роками.
Праведники Бабиного Яру
У Києва є й окреме звання — "Праведник Бабиного Яру". Воно з'явилося значно пізніше за самі події, коли наприкінці 1980-х почали активніше збирати свідчення про людей, які під час окупації допомагали київським євреям.
У 1988 році було створене Київське товариство єврейської культури, а фонд "Пам'ять Бабиного Яру" почав розшукувати рятівників і тих, кому вони допомогли вижити. У квітні 1989 року фонд установив громадське звання "Праведник Бабиного Яру". Першим його посмертно отримав православний священник Олексій Глаголєв, згодом були відзначені й інші члени його родини.
З часом вдалося встановити сотні імен. За даними Українського інституту національної пам'яті, звання "Праведник Бабиного Яру" отримали 662 людини. Серед них були люди різного походження, віку, професій і соціального становища. Проте переважно це були звичайні цивільні мешканці Києва, які не мали можливості зупинити масове вбивство, але могли спробувати врятувати конкретну людину.
Родина Глаголєвих
Одна з найвідоміших київських історій порятунку пов'язана з родиною православного священника Олексія Глаголєва. До війни Глаголєви жили на Подолі, а під час окупації їхній дім став одним із місць, де переслідувані євреї могли знайти допомогу.
Рятував не лише Олексій Глаголєв. У цьому брала участь уся родина, і це важлива деталь, адже переховування людини майже ніколи не було рішенням лише одного члена сім'ї. Той, хто залишав когось у квартирі, фактично наражав на небезпеку всіх, хто жив за цими дверима.
Глаголєви давали людям притулок, допомагали пережити окупацію, а Олексій використовував можливості священника, щоб допомагати з документами й підтвердженнями, які могли врятувати людину під час перевірки. Після появи наказу всім євреям Києва зібратися вранці 29 вересня допомога стала особливо небезпечною: тепер ішлося не просто про підтримку переслідуваних сусідів чи знайомих, а про спробу сховати людей, яких окупаційна влада шукала, щоб убити.
У таких обставинах порятунок рідко був одним героїчним учинком. Це було рішення, яке доводилося повторювати щодня: залишити людину у своєму домі, знайти для неї їжу, придумати пояснення для сусідів, допомогти пережити наступну перевірку й не знати, скільки ще триватиме окупація.
Порятунок був не одним учинком
Фраза "переховував єврейську родину" сьогодні може звучати як опис однієї завершеної дії, хоча насправді за нею часто стояли місяці життя у страху. Людину треба було годувати в місті, де продуктів не вистачало самим господарям, пояснювати її присутність сусідам, думати, що робити під час перевірки документів або обшуку. Якщо в домі були діти, вони також мали розуміти, про що не можна говорити надворі й чому в кімнаті раптом живе людина, про яку ніхто не повинен знати.
Навіть успішна схованка не завжди залишалася безпечною надовго. Після доносу, облави чи появи підозр потрібно було шукати інший будинок, нові документи, іноді — нове ім'я та нову біографію. Тому порятунок не закінчувався словами "я сховаю тебе". Для багатьох це було рішення, яке доводилося приймати знову кожного наступного ранку.
Не всі рятівники стали Праведниками
Відомі сьогодні імена — це не повний перелік людей, які допомагали євреям. Для офіційного визнання історію порятунку необхідно підтвердити, але після війни далеко не завжди це було можливо. Частина врятованих виїхала, частина рятівників померла, документи не збереглися, свідків уже неможливо було знайти. Деякі історії залишилися лише в родинній пам'яті, а деякі, ймовірно, не були записані взагалі.
Особливо складно було відновлювати ці історії через десятиліття після війни. У Радянському Союзі єврейська специфіка Голокосту тривалий час майже не мала повноцінного публічного представлення, а жертви Бабиного Яру в офіційній пам'яті часто поставали передусім як "мирні радянські громадяни". Разом із конкретними історіями загиблих губилися й конкретні історії тих, хто намагався їх урятувати.
Тому кількість визнаних Праведників не дорівнює кількості людей, які насправді допомагали. Це кількість тих, чиї імена та вчинки вдалося встановити й підтвердити.
Вони рятували своїх!
У великих історичних текстах майже неможливо обійтися без назв груп: євреї, українці, військовополонені, цивільні. Але в реальному Києві все було значно конкретніше. За дверима стояв не абстрактний "представник переслідуваної групи", а сусідка, колега, шкільна подруга, дитина знайомих, лікар або людина, з якою ще кілька тижнів тому зустрічалися у дворі.
Так само конкретним було й рішення допомогти. Відчинити двері й дозволити залишитися на ніч, поділитися їжею, сказати під час перевірки, що це родичка, не розповісти сусідові про людину у квартирі навпроти, принести документи, знайти наступну схованку або вивести дитину на вулицю й назвати її своєю. Велика історія порятунку складалася з таких маленьких рішень, кожне з яких могло мати смертельні наслідки.
662 імені
Через десятиліття після війни ці історії почали повертатися до Києва. Дослідники й громадські організації шукали рятівників і врятованих, записували їхні свідчення, зіставляли спогади та встановлювали імена. Так поступово сформувався перелік Праведників Бабиного Яру — 662 людей, чиї вчинки вдалося повернути з приватної пам'яті в історію міста.
Ця цифра говорить не лише про тих, хто рятував. Вона нагадує і про те, наскільки близько Голокост проходив до звичайного київського життя. Людей шукали у квартирах, перевіряли на вулицях, упізнавали сусіди, хтось доносив, а хтось переховував. Тому історія порятунку в Києві не має одного місця на карті. Вона розкидана по будинках, квартирах, підвалах, лікарнях, церквах і дворах міста.
Бабин Яр став місцем масового вбивства, але історії порятунку відбувалися по всьому Києву.
Вони не могли врятувати всіх
У цьому, мабуть, одна з найважчих частин історії Праведників. Людина могла врятувати одну дитину, знаючи, що її батьків уже немає. Могла сховати одну родину й водночас бачити, як іншу ведуть вулицею до місця збору. Могла дати притулок на одну ніч, але не мати можливості залишити людину в себе до кінця окупації.
Праведники не могли зупинити Голокост, не могли зупинити колони, які 29 вересня йшли до Бабиного Яру, і не могли врятувати десятки тисяч людей. Але вони могли врятувати конкретну людину, яка опинилася перед ними й потребувала допомоги.
Але: "Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ", — написано в Талмуді, і ми не будемо сперечатися з цим твердженням. Воно, до слова, актуальне і в наш час, і в нашій воєнній реальності. Ми маємо рятувати світ, хай навіть невеликими вчинками.
Юрій Асєєв
Під час нацистської окупації Києва Юрій Асєєв допомагав людям, яких переслідувала окупаційна влада, зокрема виготовляв для них документи, що давали можливість приховати особу та уникнути арешту. За порятунок людей у роки окупації у 2001 році був удостоєний звання Праведника Бабиного Яру.
Ніна Гудкова
Під час нацистської окупації Києва Ніна Гудкова очолювала дитячий будинок № 2 на Предславинській вулиці. Разом із працівниками закладу вона приховувала серед вихованців 12 єврейських дітей, яким загрожувало знищення. Серед них був маленький Цезар Кац, якого після порятунку з колони, що прямувала до Бабиного Яру, влаштували до дитбудинку під ім'ям Вася Фомін. Усі 12 єврейських дітей пережили окупацію. У 1993 році Гудкова стала Праведницею Бабиного Яру, а у 1995 році — Праведницею народів світу.
Ольга Омельченко
Під час окупації Києва Ольга Омельченко разом із чоловіком Костянтином врятувала єврейку Етель Опенгейм, її двох маленьких дітей та літню матір. Родині вдалося врятуватися від розстрілу в Бабиному Яру наприкінці вересня 1941 року. Омельченки переховували їх у недобудованих будинках на околиці Києва, забезпечували їжею та всім необхідним і опікувалися ними до завершення нацистської окупації. Ольга Омельченко була удостоєна звання Праведниці Бабиного Яру та у 2000 році — Праведниці народів світу.
Костянтин Омельченко
Під час нацистської окупації Києва Костянтин Омельченко разом із дружиною Ольгою переховував єврейку Етель Опенгейм, її дітей та матір, які врятувалися від масових розстрілів у Бабиному Яру. Родина жила в сусідніх недобудовах, а Омельченки забезпечували її їжею та допомагали переховуватися до визволення Києва. Костянтин Омельченко був удостоєний звання Праведника Бабиного Яру, а у 2000 році — Праведника народів світу.
Олена Пустовалова (Бобовик)
Під час нацистської окупації Києва Олена разом із матір'ю Євгенією Бобовик та братом Віктором протягом двох років переховувала в підвалі будинку на вулиці Горького двох єврейських хлопчиків — Олександра та Георгія Склянських. Щоб приховати їхнє єврейське походження, дітей охрестили в костелі Святого Олександра та дали їм носити католицькі хрестики. Обидва хлопчики пережили Голокост. У 2002 році Яд Вашем визнав Олену, її матір і брата Праведниками народів світу; родина Бобовиків також увійшла до переліку Праведників Бабиного Яру.
