29 і 30 вересня 1941 року до Бабиного Яру прийшли тисячі київських родин. Люди йшли з дітьми й старими батьками, несли документи, одяг, їжу, сімейні фотографії. В оголошенні, розклеєному напередодні по Києву, їм наказали з’явитися з речами. Більшість ще не знала, що наприкінці цієї дороги на них чекало.
За два дні в Бабиному Яру нацисти вбили 33 771 єврея. І все ж кільком людям удалося вийти з того місця живими.
Не існувало одного способу врятуватися. Хтось зрозумів, що відбувається, ще дорогою і вискочив із колони. Когось урятували документи, хрестик чи людина, яка погодилася підтвердити, що перед нацистами не єврей. Хтось упав у яр за мить до пострілу і лежав серед мертвих. Дитину прикрило тіло матері. Один хлопець почув останній крик матері — "Біжи!" — і побіг. Їх було так мало, що історію кожного можна назвати на ім’я.
У рамках нашого спецпроєкту "Їхній Київ…" ми провели прості підрахунки. Статистика тих, кому вдалося вижити, жахає: 3 живих на 10 000 загиблих.
Давид Айзенберг
Давид Айзенберг опинився безпосередньо в Бабиному Яру. Він прийшов туди пізно ввечері, коли розстріли вже тривали багато годин. На відміну від людей, яких привели раніше, його навіть не встигли роздягнути.
Він пережив сам розстріл і залишився лежати серед тіл. Потім прийшли німці — перевіряти, чи не залишився хтось живий.
"Я пройшов і зрозумів, що там, за колючим дротом, за єврейським цвинтарем, тікати нікуди. Там дуже багато було євреїв. До речі, я прийшов уже пізно ввечері, і нас не роздягали, я був у одязі. До цього за годину, за дві всіх роздягали… Запустили двадцять собак вівчарок, ці вівчарки почали кусати людей за ноги, і люди бігли вперед.
Спустилися німці, група німців, і почали дострілювати тих, що були поранені, які ще стогнали… Один німець встав мені на ноги. Він же не знав, що я живий… Щоб біль заглушив мій крик, я вкусив себе за палець… Так я пролежав дві чи три доби під трупами…"
Зі спогадів Давида Айзенберга.
Кілька діб серед мертвих — так сам Айзенберг описував свій порятунок. Найстрашнішою його деталлю залишається майже непомітний жест: коли німець став йому на ноги, він кусав власний палець, аби біль не змусив його закричати й видати, що він живий.
Яків Екель
Якову Екелю було вісімнадцять років. Уранці 29 вересня він вирушив до місця збору разом із батьком, матір’ю та бабусею. Бабусю везли на возі.
Спочатку це ще була родина, яка їхала разом. Потім почався контроль, конвой, відбирання речей. Мати й бабуся загубилися в людському потоці. Яків залишився з батьком.
Пізніше він дав свідчення про той день:
"Вранці 29 вересня 1941 р. батько, мати і бабуся на візку, у упряжці якого був один кінь, приїхали в район Лук'янівського ринку. Приблизно до 10-ї години ранку ми наближалися до вул. Пугачова.
Щойно переїхали вул. Пугачова, їх уже брали під конвой гітлерівські автоматники та назад по вул. Мельника вже нікого не пускали. Наш віз повернули назад, зіштовхнувши нас усіх на землю.
Куди фашисти поділи віз із речами мені невідомо, та й у тій метушні цим ніхто не цікавився. Людей гнали далі вул. Мельника і вже тут почали забирати сумки та валізи з речами, вимагали здати цінності.
З вул. Мельника потік громадян прямував ліворуч на вул. Дорогожицьку, потім цією вулицею до кінця території Лук'янівського та Військового кладовищ, а потім праворуч, уздовж урочища Бабин Яр. На цій ділянці гітлерівці стояли в два ряди щільно один до одного і створили як би живий коридор, яким суцільним потоком гнали приречених на смерть громадян.
У тій обстановці я залишився з батьком, мати та бабуся виявилися десь попереду. Тепер точно не пригадаю місце, але на одній із ділянок було безліч дрібних ярів, вимитих дощовими струмками, і тут охоронці стояли далі один від одного. Скориставшись цим, батько зіштовхнув мене в один із ярів, і сам пішов за мною. По яру ми вибралися на цвинтарі, де дочекалися глибокої ночі і потім пішли до села на батьківщину батька. Там, через кілька днів батько був затриманий гітлерівцями та розстріляний, а я деякий час переховувався у знайомих, потім у січні 1942 р. перейшов лінію фронту та був призваний до Радянської Армії".
З протоколу допиту Якова Петровича Екеля, 1923 року народження.
Яків урятувався не в самому Яру. Його шанс з’явився трохи раніше — у тому місці, де між охоронцями було більше простору. Цей шанс побачив батько. Він штовхнув сина вниз і стрибнув за ним. Яків пережив окупацію, згодом перейшов фронт і служив у Червоній армії. Батькові вдалося врятувати сина, але через кілька днів його самого схопили й розстріляли.
Неся та Ілля Ельгорт
Неся Ельгорт жила на вулиці Саксаганського. До Бабиного Яру вона йшла з маленьким сином Іллею на руках. У натовпі загубила інших близьких. Мати й дитина дійшли до самого місця вбивства.
"Неся Ельгорт, яка проживала на вулиці Саксаганського №40, йшла до урвища, притискаючи до голого тіла тремтячого сина Іллюша. Усі близькі та рідні її загубились у натовпі. З сином на руках вона підійшла до краю урвища. Одурманена, вона почула стрілянину та передсмертні крики і впала. Але кулі не потрапили до неї. На її спині та голові лежали ще гарячі, закривавлені ноги, руки. Навколо купи одна на одній лежали сотні та тисячі вбитих. Літні люди - на дітях, дитячі тільця - на мертвих матерях. "Мені зараз важко зрозуміти, як я виповзла з цього яру смерті, - згадує Неся, - але я виповзла, очевидно, інстинкт самозбереження гнав мене. Увечері я опинилася на Подолі, поряд зі мною був син Іллюша. Воістину, не можу зрозуміти, яким дивом він урятувався. Син ніби зрісся зі мною і не відривався від мене ні на мить".
З "Чорної книги" — розповідь про порятунок Несі Ельгорт та її сина Іллі.
Вони вижили удвох. Неся сама не могла пояснити, як їй удалося вибратися. Так само вона не могла пояснити, як серед стрілянини, падіння людей і тіл, що накривали її зверху, залишився живим її син.
Рувим Штейн
Рувимові Штейну було п’ятнадцять років. Його сестрі — шість. Матері — тридцять вісім. Ще до виходу з дому Рувим чув, що євреїв не переселяють, а вбивають. Він просив матір не йти. Вона не могла повірити, що хтось справді здатен убити стільки беззбройних людей. І родина пішла разом з усіма.
"Моя сім'я, як і всі євреї міста, зібралася в дорогу. До виходу з дому мені вдалося розвідати, що євреїв збирають та розстрілюють. Я вмовляв маму сховатися, залишитися вдома, але вона відмовлялася слухати мене, а шестирічна сестра тільки плакала. Мама говорила, що ніхто не розстрілюватиме таку кількість безпорадних і невинних людей. Моя сім'я (мама 38 років та сестра 6 років, мені було 15 років) вірила у життя. І ми пішли з усіма. Зі старими пожитками, документами та сімейними фотографіями ми влилися в потік тих, хто йде на смерть.
Нас зігнали на величезну галявину перед Яром. Там стояли столи, як у клубі у президії. За кожним були офіцер, солдат та перекладач. У нас забрали паспорти та метрики — їх, не реєструючи, шпурнули в багаття. Тут мама й усвідомила, що ми тепер не люди, ми не існуємо. Вона чітко знала правило: немає папірця – немає людини. Мама з сестрою стали вириватися і кричати, але їх все одно забрали в душогубці. Останнє, що я почув, - мамин крик: "Біжи"...
Мене схопили за комір і — до ладу, де були чоловіки, підлітки та старі люди, які могли йти. До групи зі 100—150 осіб. І ми колоною пішли пішки до Бабиного Яру.
З перших кроків шляху я почав шукати нагоди втекти з колони. Але як? Колону конвоювали озброєні гітлерівці. Коли до Яру залишилося не більше 300 метрів — крики та постріли вже були чутні, я непомітно вискочив з колони в кювет, проліз у ринву під шосейною дорогою і заліг. Не знаю, як мені вдалося заскочити в неї, бо вибратися звідти я не міг довго: був худий, але труба зовсім вузька. Просидів у ній до глухого вечора, все чекав, коли перестануть іти колони з конвоїрами. Боявся собак: раптом мене вчують та розриють. Але, мабуть, їм вистачало інших людських запахів.
Коли колони стали проходити рідше, виліз на протилежний бік дороги і через старий цвинтар та городи вийшов на околицю міста, а вночі проник до себе додому. Цілий тиждень я не виходив із квартири і тільки після того, як почув, що хтось намагається зовні відчинити двері, з другого поверху через балкон спустився водостічною трубою і втік. І більше додому не повертався".
Зі спогадів Рувима Штейна.
Він вижив. Його мати і шестирічна сестра — ні. І тому в центрі всієї історії його порятунку залишилося одне слово, яке він почув від матері востаннє: "Біжи".
Сергій Таужнянський
Сергій Таужнянський народився 1929 року. Тобто восени 1941-го йому було приблизно дванадцять років. Коли хлопець зрозумів, куди потрапив, він почав метатися серед людей. Потім побачив німецького солдата, який стояв окремо. У Сергія був хрестик. Він вирішив показати його.
"Я став метатися на всі боки, не знаючи, що робити, але незабаром помітив одного гітлерівського солдата, що окремо стояв від оточення, і, звернувшись до нього, я почав просити і пояснювати, що я не єврей, а українець, потрапив сюди зовсім випадково і на підтвердження цього став показувати хрестик.
Солдат після невеликого роздуму вказав мені на порожню господарську сумку, що валялася неподалік, і жестами наказав мені збирати в неї радянські гроші, які вітром розносило від того місця, де роздягали приречених. Назбиравши повну сумку грошей, я приніс їх солдатові. Він наказав сховати гроші під купу одягу, а самому відійти на невеликий глиняний горбок, сісти там і нікуди не йти, що я й зробив. Неподалік мене стояли дві автомашини — легкова і крита металом, без віконець, вантажна, такі машини називали "душогубками".
Людей у цих машинах не було. Біля них походжали кілька офіцерів у чорній формі з емблемою СС та з черепами на кокардах кашкетів. Вони, за моїми спостереженнями, давали жестами якісь вказівки солдатам, які перебували в оточенні місця розстрілу. Незабаром біля мене зупинилася ще одна легкова машина, в якій були солдати та офіцери у темно-зеленій формі. Солдат, який змушував мене збирати гроші, підійшов до офіцера і про щось переговорив, потім жестом покликав мене і велів сісти в машину, я виконав це. Поруч зі мною села дівчина років шістнадцяти, і машина попрямувала до центру міста. На вулиці Саксаганського офіцер нас відпустив, і ми розійшлися. З цією дівчиною я не знайомився і хто вона така мені невідомо. До визволення Києва частинами Радянської Армії я переховувався у своїх знайомих".
З протоколу допиту Сергія Сергійовича Таужнянського, 1929 року народження.
Його історія особлива тим, що порятунок став наслідком цілого ланцюга рішень іншої людини. Німецький солдат міг повернути хлопця до колони. Натомість залишив його біля себе, а згодом домовився з офіцером. Поруч із Сергієм у машину посадили ще одну дівчину років шістнадцяти. Він навіть не дізнався її імені.
Діна Пронічева
Діна Пронічева стала однією з найвідоміших людей, які пережили Бабин Яр. Вона прийшла сюди разом із матір’ю. Діна була актрисою Київського театру ляльок, мала чоловіка-неєврея і носила його прізвище. Мати зрозуміла: саме це може дати доньці шанс.
Спочатку Діна намагалася переконати німців, що вона росіянка.
"Євреї йшли сотнями, тисячами. Поряд зі мною брів старий єврей, з довгою бородою. На ньому був одягнений талес і тфілін. Він тихо бурмотів. Він молився так само, як мій батько, коли я була ще дитиною. Попереду мене йшла жінка з двома дітьми на руках, третій учепився… Маленькі діти плакали… Російські чоловіки проводжали своїх єврейських дружин. Російські жінки проводжали своїх єврейських чоловіків. Коли ми наблизилися до Бабиного Яру, почулися стрілянина і нелюдські крики.
Коли ми увійшли до воріт, нам наказали здати документи, цінні речі і роздягнутися. Один німець підійшов до мами і зірвав із її пальця золоту каблучку. Тільки тоді мама сказала: "Діночко, ти – Проничева, російська. Ти маєш врятуватися. Біжи до своїх малюків. Ти маєш жити для них".
Але бігти я не могла... Як мені було залишити одну маму?.. Мама мене відштовхнула від себе з криком:
– Іди швидше! Я підійшла до столу, де сидів товстий офіцер... і тихо сказала:
– Я російська. Він уважно подивився на мій паспорт, але тут підбіг один поліцай і буркнув:
– Не вір їй, вона жидівка. Ми її знаємо... Німець наказав мені почекати і відійти вбік.
Я побачила, як щоразу роздягається чергова група чоловіків та жінок, старих та дітей. Усіх підводять до відкритої ями та автоматники розстрілюють їх.
...Німець, який велів мені чекати, підвів мене до якогось свого начальника, подав йому мій паспорт і сказав:
– Ця жінка каже, що вона російська, але поліцай її знає, як жидівку.
Начальник узяв паспорт, довго розглядав його і буркнув:
– Діна – не російське ім'я. Ти – жидівка. Заберіть її!
Поліцейський наказав мені роздягнутися і штовхнув мене до урвища... Але ще до того, як пролунали постріли, я, мабуть, з переляку, впала вниз, у яму... Перші хвилини я нічого не могла розібрати: де я, як я сюди потрапила... Я почала мацати руки, ноги, живіт, голову і переконала.
Я причаїлася, наче мертва… А розстріл продовжувався...
Раптом все стихло. Почало сутеніти... Я відчула, що нас засинають землею... Коли зовсім стемніло і настала тиша, в повному розумінні – мертва тиша, я розплющила очі і, переконавшись, що навколо нікого немає, ніхто мене не бачить, скинула з себе пісок...
...я сказала собі: "Дина, вставай, йди, біжи звідси, на тебе чекають твої діти". І я встала та побігла, але тут я почула постріл і зрозуміла, що мене помітили. Я впала на землю і причаїлася. Стихло. Я, не підводячись із землі, почала тихо рухатися".
Зі спогадів Діни Миронівни Пронічевої.
Спочатку її намагалася врятувати мати. Потім — паспорт. Коли це не спрацювало, Діна впала в яр до того, як у неї вистрілили. Лежала серед убитих. Відчувала, як зверху сиплеться земля. Дочекалася темряви, вибралася — і знову мало не загинула, коли охоронець помітив рух. Вона знову прикинулася мертвою.
Інші люди, які врятувалися від розстрілу
Про декого з тих, хто пережив Бабин Яр, залишилися великі свідчення. Про інших ми знаємо лише кілька речень. Але ці імена також важливі.
- Геня Яківна Баташева разом із Манею Пальті переконувала поліцейського, що вони росіянки. Після розмови з німцями їх відпустили.
- Раїса Генріхівна Дашкевич ішла до місця вбивства із сином на руках. Під час розстрілу впала в яму й утратила свідомість. Опритомнівши, змогла вибратися.
- Олена Юхимівна Бородянська-Книш перед пострілами впала в яр і прикрила собою дитину. Вранці вибралася й згодом утекла з міста до села.
- Людмила Ткач, уроджена Книш, була тією дитиною, яку мати прикрила власним тілом. Вона пережила війну й після неї жила в Києві.
- Федір Степанович Завертанний скористався сум’яттям, спричиненим приїздом німецького начальства: попросив дозволу відійти до туалету і втік.
- Діна Аркадіївна Левіна — Діна Абрамівна Рувінська була поранена в ногу і впала на тіла вбитих. Після втечі її переховували українці.
- Раїса Вадимівна Майстренко врятувалася разом із бабусею: тій вдалося переконати нацистів, що вони росіянки. Їх відпустили.
- Марію Пальті, у шлюбі Грінберг, урятував чоловік у цивільному, який заявив, що вона українка.
- Михайла Петровича Сидька німецький офіцер вивів із колони й наказав тікати. Поліцейський вистрілив у повітря, і Сидько зміг утекти.
Також серед тих, кому вдалося врятуватися є імена Костянтина Бродського, Леоніда Кадомського, Володимира Кукля та Леоніда Хараша, однак про обставини порятунку нічого не відомо.
Ті, хто вирвався з Бабиного Яру через два роки
Є ще одна група людей, яких називають серед тих, хто вижив у Бабиному Яру. Вони не були серед євреїв, яких привели сюди 29–30 вересня 1941 року. Їхня історія сталася через два роки.
У серпні 1943 року нацисти привезли до Бабиного Яру в’язнів Сирецького табору. Їх закували в кайдани й змусили відкривати масові могили, витягувати тіла, будувати величезні вогнища, спалювати останки, дробити кістки та розсипати попіл.
Ці люди були потрібні доти, доки існували докази, які треба було знищити. Потім мали зникнути й вони.
Серед тих, кому вдалося вирватися, у твоєму документі названі Семен Берлянт, Давид Будник, Володимир Давидов, Яків Капер, Володимир Котляр, Леонід Островський, Яків Стеюк, Захар Трубаков та Йосип Долінер.
"У цьому таборі я перебував тут до 18 серпня 1943 року, а потім у числі сотні, куди входили євреї, не реєстровані комуністи та партизани, був направлений до Бабину Яру, де нас помістили в якусь яму, що мала вихід з одного боку, яка посилено охоронялася виключно офіцерами з військ.
Протягом трьох діб ми копали яму, поки не докопалися, як нам думалося, до твердого грунту, але це виявилися трупи. З єврейського цвинтаря принесли надгробні плити та залізні огорожі, а потім, спланувавши майданчик 10х10 м і обклавши його в шаховому порядку плитами та огорожами таким чином, щоб вийшло піддувало, рядами укладали дрова та трупи та обливали їх нафтою.
У таку піч укладалося до 2-2,5 тисяч трупів, підпалювалося одночасно з чотирьох сторін, спочатку створювався великий дим, а потім горіло без диму, а знизу з-під піддувала текла густа чорна маса, яка стікала в спеціально пристосовану яму, а потім закопувалася.
Уцілілі кістки змушували нас розмелювати і через ґрати просівати, після чого порошок розсіювався по довколишніх городах.
Мене із ув'язненим Раппопорт (загинув) змушували перевіряти трупи перед спалюванням щодо вилучення золота та інших дорогоцінних речей.
Поступово нашу команду почали збільшувати та довели до 320 осіб у 2-х землянках. У цій команді перебував до 28 вересня 1943 року, тобто. до втечі.
За цей час я став свідком спалювання приблизно 125 тисяч трупів, які раніше були знищені, а нас змушували відкопувати і спалювати, про що я вже розповів вище.
Намагаючись врятуватися з цього пекла, ув'язненими було організовано втечу в ніч [з] 28 на 29 вересня 1943 р., організатором якого був Федір Єршов, в результаті я і ще 15 людей врятувалися, з яких живих зараз 8 осіб - це Давидов, Будник, Лялька, Берлянд, Островський, Каперов".
Зі свідчення Захара Абрамовича Трубакова. Цифри в цьому уривку — оцінки самого свідка; зокрема оцінку кількості спалених тіл не слід подавати як установлений сучасними дослідженнями підрахунок.
