Уранці 29 вересня 1941 року з різних районів Києва люди рушили в один бік — до Лук’янівки. Вони йшли пішки, везли старих на візках і підводах, несли валізи, теплий одяг, документи, гроші, їжу. Поруч із ними йшли родичі, друзі, сусіди, колеги — ті, хто хотів провести близьких перед дорогою, яка, як тоді здавалося багатьом, мала закінчитися на залізничній станції. Насправді цей шлях закінчувався у Бабиному Яру.
Сьогодні частину цього маршруту можна пройти київськими вулицями. Він починався біля перехрестя нинішніх Дегтярівської та Юрія Іллєнка, далі простягався вздовж тодішньої вулиці Мельникова, повз Лук’янівське та Військове кладовища — до урочища. З кожними кількома сотнями метрів простір навколо людей звужувався, а можливість повернути назад ставала дедалі меншою.
Це була дорога, якою тисячі киян ішли ще зі своїми іменами, документами, родинними фотографіями, речами й надіями. Наприкінці маршруту нацисти забирали все це — а потім і життя.
Київ напередодні
18 вересня 1941 року останні радянські частини залишили Київ. Наступного дня в місто увійшли німецькі війська. За кілька днів життя змінилося до невпізнаваності: з’явилася комендантська година, нові накази, обмеження, заборони, оголошення на стінах. Київ усе ще залишався тим самим містом із знайомими дворами, трамвайними коліями, крамницями й будинками, але правила людського життя в ньому вже визначали окупанти.
Євреїв із перших днів окупації почали виокремлювати як окрему групу, щодо якої діяли особливі заборони й переслідування. Те, чим це закінчиться, більшість київських родин наприкінці вересня ще не знала.
27–28 вересня на будинках і дошках оголошень з’явився наказ:
"Усі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Докторівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо".
Формулювання наказу підтримувало думку про переселення. Людям веліли брати документи, гроші, одяг і речі, а неподалік проходила залізниця. Для людини, яка не знала планів нацистів, версія про депортацію могла здаватися страшною, але логічною. Тому 29 вересня вони збирали валізи.
Перші постріли пролунали раніше
На той момент Бабин Яр уже був місцем убивства. 27 вересня, за два дні до масового розстрілу київських євреїв, нацисти вбили тут пацієнтів психіатричної лікарні імені Івана Павлова. Людей, яких окупаційна влада вважала "непотрібними" й приреченими в межах нацистської расової та евгенічної політики, привезли до яру й розстріляли.
Це був один із перших масових розстрілів у Бабиному Яру. Місце виявилося зручним для вбивства: глибокі природні яри дозволяли приховати тіла, територія лежала на тодішній околиці міста, але водночас була достатньо близькою, щоб швидко пригнати сюди тисячі людей. За два дні масштаб злочину стане зовсім іншим.
Ранок 29 вересня
Євреї Києва почали виходити з дому ще вдосвіта. До Лук’янівки тягнулися цілі потоки людей. У них були валізи, клунки, теплі речі, дитячий одяг. Старих і хворих везли на підводах. Діти трималися за руки дорослих.
Поряд ішли ті, кого наказ безпосередньо не стосувався. Чоловіки проводжали дружин, дружини — чоловіків, сусіди й друзі йшли поруч, наскільки дозволяла охорона. Люди не знали, коли побачаться знову, тому намагалися пройти ще кілька метрів разом.
Євреї йшли сотнями, тисячами. Поряд зі мною брів старий єврей, з довгою бородою. На ньому був одягнений талес і тфілін. Він тихо бурмотів. Він молився так само, як мій батько, коли я була ще дитиною. Попереду мене йшла жінка з двома дітьми на руках, третій учепився… Маленькі діти плакали… Російські чоловіки проводжали своїх єврейських дружин. Російські жінки проводжали своїх єврейських чоловіків
Діна Пронічева згадувала цей людський потік
У цьому натовпі ще говорили про майбутню дорогу, про потяги, про те, що треба берегти речі й дітей. Та були й ті, хто вже чув чутки про розстріли.
П’ятнадцятирічний Рувим Штейн намагався переконати матір не йти:
Моя сім'я, як і всі євреї міста, зібралася в дорогу. До виходу з дому мені вдалося розвідати, що євреїв збирають та розстрілюють. Я вмовляв маму сховатися, залишитися вдома, але вона відмовлялася слухати мене…
Мати не вірила, що можна зібрати й убити таку кількість беззбройних людей. Вона пішла разом із сином і шестирічною донькою.
Перша межа
Потік рухався вулицею Мельникова — нинішньою Юрія Іллєнка. Біля перехрестя з тодішньою Пугачова починався контрольований нацистами простір. Тут уже не можна було просто розвернутися й піти додому.
Людей, які прийшли проводжати близьких, відокремлювали й змушували повертатися. Євреїв брали під конвой і гнали далі.
Яків Екель, якому тоді було вісімнадцять, згадував:
Вранці 29 вересня 1941 р. батько, мати і бабуся на візку, у запрягу якого був один кінь, приїхали в район Лук’янівського ринку. Приблизно до 10-ї години ранку ми наближалися до вул. Пугачова. Щойно переїхали вул. Пугачова, їх уже брали під конвой гітлерівські автоматники, і назад по вул. Мельникова вже нікого не пускали. Наш віз повернули назад, зіштовхнувши нас усіх на землю. Куди фашисти поділи віз із речами — мені невідомо, та й у тій метушні цим ніхто не цікавився. Людей гнали далі по вул. Мельникова…
Саме тут для багатьох проводжаючих відбувалося останнє прощання. Ще кілька хвилин тому вони йшли поруч, тримали когось за руку, допомагали нести валізу або везти стару людину. Тепер озброєна охорона наказувала їм повернутися. Для тих, кого гнали далі, простір ставав дедалі тіснішим.
Геня Баташова згадувала протитанкові загородження, автоматників і собак:
Тут же вулицю перегороджували перші протитанкові „їжаки", німці та поліцаї з автоматами і собаками стояли між деревами. Вони змушували людей залишати речі, документи, коштовності. Тут починалося найстрашніше. „Шнель! Швидше!" — тільки й чули ми. Удари сипалися з усіх боків. Мама, як могла, прикривала нас, намагалася, щоб удари припадали на неї, а не на нас
Ще зовсім недавно це була дорога людей, які йшли на нібито переселення. Від цього місця вона дедалі очевидніше ставала дорогою полонених.
Далі — без тих, хто проводжав
Для багатьох київських родин ця межа стала останнім місцем, де вони бачили одне одного.
Валентин Бубнов був ще дитиною, коли його мати Лія мала виконати наказ окупаційної влади. Напередодні вона збирала речі. Хлопчикові сказали, що мама їде до родичів і незабаром повернеться.
Він згадував:
Мама підійшла до мене, широко розвела руки і до болю стиснула мене. Я відчував її уривчасте дихання — ні, це був якийсь хрип чи навіть крик розпачу. У мене запаморочилося в голові. Мама з татом через хвилину пішли, а я залишився стояти, як укопаний, до ладу не розуміючи того, що відбувається
Його батько міг провести дружину лише частину дороги. Далі вона пішла без нього.
Від людини залишали тільки тіло
Ближче до Бабиного Яру починалася наступна частина механізму вбивства. У людей забирали речі, документи, гроші, коштовності й одяг. Те, що ще кілька годин тому складалося в родинні валізи, тепер лежало окремими купами.
Рувим Штейн згадував:
Спочатку у євреїв забирали документи, речі та цінності. Тут же кидали паспорти в багаття. Знімали з людей одяг, скидаючи його на величезну купу... Нас зігнали на величезну галявину перед Яром. Там стояли столи, як у клубі у президії. За кожним були офіцер, солдат та перекладач. У нас забрали паспорти та метрики — їх, не реєструючи, шпурнули в багаття. Тут мама й усвідомила, що ми тепер не люди, ми не існуємо. Вона чітко знала правило: немає папірця — немає людини
Цей процес був організований так, щоб тисячі людей рухалися в одному напрямку й не могли бачити наперед усе, що відбувається. На одному етапі відбирали речі, на іншому — коштовності, далі — одяг. Людей били, підганяли криками, не давали зупинятися.
Що ближче вони підходили до урочища, то менше залишалося можливостей не розуміти, куди їх ведуть.
Саме тут мати Рувима Штейна востаннє побачила сина.
Мама з сестрою стали вириватися і кричати, але їх все одно забрали... Останнє, що я почув, — мамин крик: "Біжи"...
Він побіг. Мати та шестирічна сестра загинули.
Останні метри
Після того як у людей забирали речі й одяг, їх гнали далі до самого урочища. Там уже було чути постріли.
Діна Пронічева згадувала:
Коли ми наблизилися до Бабиного Яру, почулися стрілянина і нелюдські крики.Коли ми увійшли до воріт, нам наказали здати документи, цінні речі і роздягнутися. Один німець підійшов до мами і зірвав із її пальця золоту каблучку. Тільки тоді мама сказала: "Діночко, ти — Проничева, російська. Ти маєш врятуватися. Біжи до своїх малюків. Ти маєш жити для них
Мати намагалася дати доньці шанс. Діна мала прізвище чоловіка й спробувала переконати окупантів, що вона не єврейка. Її могли відпустити, але один із поліцаїв заявив, що знає її.
Пронічеву повернули до приречених.
Поліцейський наказав мені роздягнутися і штовхнув мене до урвища... Але ще до того, як пролунали постріли, я, мабуть, з переляку, впала вниз, у яму... Я причаїлася, наче мертва… А розстріл продовжувався...
Вона лежала серед убитих, доки зверху падали нові тіла. Коли стемніло і місце розстрілу почали засипати землею, Діна змогла вибратися.
В урочищі
Людей підводили групами до краю яру й розстрілювали. Тіла падали вниз, після чого приводили наступних. Убивство було організоване не як раптовий вибух насильства, а як послідовна процедура: зібрати людей, відсікти можливість повернення, відібрати речі, роздягнути, загнати до місця страти, вбити.
На цьому майже двокілометровому шляху люди поступово втрачали все, що брали з дому, сподіваючись на переселення.
Спочатку поруч залишалися знайомі й рідні. Потім їх відділили. Далі забрали валізи. Потім документи. Потім одяг. Наприкінці залишалася тільки людина перед озброєними вбивцями.
29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру було вбито 33 771 людину!
