У вересні 1941 року Київ уже два місяці жив війною. Місто бомбили, чоловіків мобілізували до Червоної армії, підприємства та установи евакуювали на схід. Разом із ними виїжджали тисячі киян. За даними історика Дмитра Малакова, до війни в Києві мешкало близько 930 тисяч людей, а до моменту приходу німців у місті могло залишатися близько 400 тисяч. Київ спорожнів майже наполовину.
18 вересня останні частини Червоної армії почали залишати місто, а вже наступного дня, 19 вересня, до Києва увійшли німецькі війська. Близько полудня над містом уже майорів німецький прапор. Для сотень тисяч людей починалося життя в окупації, хоча в перші години й дні вони ще навряд чи могли уявити, яким воно буде.
"Ordnung" — чужі правила порядку в нашому місті
Новий порядок встановлювали швидко. На вулицях з’явилися накази окупаційної влади: чоловіки мали зареєструватися, мешканці — здати зброю та повернутися до роботи. За невиконання розпоряджень погрожували розстрілом. Запровадили комендантську годину, у населення вилучали радіоприймачі, для пересування були потрібні документи та перепустки.
Змінювалися й зовнішні прикмети міста. Вулиці отримували нові назви, у центрі оселялися німецькі військові та чиновники. Частину квартир реквізували для потреб окупаційної адміністрації. Здавалося, Київ залишався тим самим — ті самі будинки, подвір’я, базари, знайомі маршрути, — але правила життя в ньому вже визначали інші люди.
До того ж місто зустріло окупацію майже без звичних комунальних благ. Перед відступом радянська сторона вивела з ладу частину систем життєзабезпечення. Не працювали водогін, електрика, телефонний і телеграфний зв’язок, зупинилися трамваї. Людям доводилося ходити по воду до Дніпра. Уже 20 вересня кияни, які спускалися до річки, бачили тіла розстріляних чоловіків. Терор починався не десь на околиці. Він входив у повсякденне життя міста.
Безмежний вогонь на Хрещатику
24 вересня близько четвертої години дня в центрі Києва пролунав перший потужний вибух. Німецька комендатура розмістилася на Хрещатику, і саме тут почалася серія підривів.
Відступаючи з Києва, радянські військові та спецслужби замінували низку будівель у центральній частині міста. Частину вибухівки німецьким саперам вдалося знайти й знешкодити, але не всю. Після перших вибухів почалася велика пожежа, яка швидко поширилася Хрещатиком і сусідніми вулицями.
Горіли житлові будинки, готелі, магазини, театри, установи. Вогонь знищив значну частину старого центру. За німецькими даними, без житла залишилося близько 50 тисяч людей. Кияни намагалися винести з будинків речі, шукали місце для ночівлі у родичів і знайомих, а центр міста ще кілька днів залишався охопленим вогнем.
Нацисти використали вибухи й пожежу для антиєврейської пропаганди та посилення терору. Але важливо не створювати враження, ніби саме знищення Хрещатика стало причиною майбутньої масової страти євреїв у Бабиному Яру. На той момент нацисти вже здійснювали масові вбивства євреїв на окупованих територіях України. До Києва доходили чутки про розстріли у Фастові, а до цього масові вбивства вже відбулися в Кам’янці-Подільському, Бердичеві та інших містах.
Бабин Яр був частиною цієї політики винищення, а не стихійною помстою за вибухи на Хрещатику.
Перші постріли в Бабиному Яру
Сьогодні Бабин Яр передусім асоціюється з 29 і 30 вересня 1941 року. Але людей почали вбивати тут раніше.
Точну дату перших розстрілів установити складно. Після звільнення Києва слідчі записували свідчення мешканців навколишніх вулиць, однак люди, які розповідали про події через два роки, нерідко помилялися в датах. Порівнюючи різні показання, дослідники припускають, що безперервні масові розстріли в районі Бабиного Яру почалися приблизно 27 вересня.
Одним зі свідків був Іван Янович, який жив у будинку №19 на вулиці Бабин Яр приблизно за кілометр від урочища. Після війни він розповідав, що невдовзі після приходу німців бачив, як до Яру вели групи радянських військовополонених. Підійти близько було неможливо — територію охороняли. Самого розстрілу Янович не бачив, але чув крики людей та автоматні черги.
Інше свідчення залишила Наталія Петренко, мешканка Тираспольської вулиці. Вона бачила закриті вантажівки, які одна за одною прямували до Бабиного Яру. За її словами, людей виводили з машин, змушували роздягатися до білизни, били, а потім невеликими групами відводили до краю Яру.
Петренко датувала побачене 22 вересня, але вже наступну подію у своїх показаннях — наказ євреям зібратися на Лук’янівці — вона також помилково змістила на кілька днів. Насправді цей наказ з’явився 28 вересня. Саме тому дослідники припускають, що й описані нею розстріли відбувалися пізніше — приблизно 27 вересня.
Я бачила, як із автомашин виводили людей, роздягали їх до нижньої білизни, змушували лягати на землю, після чого їх били.
Наталія Петренко, мешканка Тираспольської вулиці поблизу Бабиного Яру. Свідчення записане 28 листопада 1943 року. Дату, названу Петренко, дослідники вважають помилковою і припускають, що вона описувала події близько 27 вересня 1941 року.
Пацієнти лікарні Павлова
Серед жертв Бабиного Яру опинилися й пацієнти психіатричної лікарні імені Павлова — тієї самої "Павлівки", яка багато років була частиною життя цієї місцевості.
Нацистська ідеологія розглядала людей із психічними захворюваннями та інвалідністю як "неповноцінних". Ще до нападу на Радянський Союз у нацистській Німеччині діяла програма масового вбивства таких людей, відома як "Акція Т4". Після початку війни практика їхнього знищення поширилася й на окуповані території.
Історія пацієнтів київської лікарні потребує особливої точності, адже в популярних публікаціях часто повторюється твердження, що 27 вересня в Бабиному Яру були розстріляні одразу 752 пацієнти. Документальні дослідження дають складнішу хронологію: вбивства пацієнтів відбувалися кількома акціями, а першою окремою групою стали єврейські пацієнти лікарні.
У цьому є страшний зв’язок із довоєнною історією місця. Ще зовсім недавно біля Яру працювала лікарня, куди родичі приходили провідувати близьких, а лікарі намагалися їх лікувати. Під час окупації люди, які потребували особливого захисту й допомоги, самі стали жертвами.
Той самий наказ…
28 вересня, на дев’ятий день окупації, на стінах будинків і парканах Києва з’явилися оголошення. Вони наказували всім євреям міста та околиць наступного ранку зібратися в районі Лук’янівки.
Місце в оголошенні було сформульоване дивно: "при вул. Мельника — Доктерівській (коло кладовищ)". Таких назв і такого перехрестя фактично не існувало. Історик Дмитро Малаков звертав увагу, що укладачі наказу, очевидно, погано знали Київ. Ішлося про напрямок до вулиць Мельникова та Дегтярівської, у бік Лук’янівських кладовищ.
Людям наказували взяти із собою документи, гроші, цінні речі, теплий одяг і білизну. Той, хто не виконає наказ, мав бути розстріляний.
У цьому переліку речей була пастка. Документи, гроші, одяг, білизна — все це могло створювати враження, що попереду переселення або довга дорога. Київ був окупований лише дев’ять днів, інформації майже не було, містом ширилися чутки. Частина людей могла знати про вбивства євреїв в інших окупованих містах, але важко було повірити, що подібне може чекати на десятки тисяч людей просто тут, у Києві.
Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку…
Оголошення окупаційної влади, розвішане в Києві 28 вересня 1941 року. Євреям наказували з’явитися наступного ранку в районі Лук’янівки та взяти із собою
28 вересня було неділею. Увечері люди поверталися до своїх квартир, говорили з родичами й сусідами, читали наказ і намагалися зрозуміти, що він означає. У єврейських родинах збирали речі, документи, гроші, одяг для дітей. Хтось вирішував виконати наказ, хтось шукав можливості сховатися, хтось переконував близьких, що йдеться лише про переселення.
Наступного ранку тисячі київських родин вийдуть зі своїх домівок і рушать у бік Лук’янівки. Так почнеться дорога до Бабиного Яру.
Вибух Хрещатика став для німецьких окупантів приводом для проведення масових убивств єврейського населення Києва: через п’ять днів, тобто 29 вересня 1941 року [наказ було віддано 28 вересня], вони ясно дали зрозуміти свою відповідь на Хрещатик…
З мемуарів Валентина Бубнова
Того нещасного дня всі євреї з нашого двору, які не хотіли покидати [місто], зібралися на подвір’ї. Мої батьки стояли, обіймалися та плакали. Я не розумів, чому вони плачуть. Мені сказали, що моя мама ненадовго їде до Новограда-Волинського, до бабусі та дідуся. Між ними стояла відкрита валіза; я спробував покласти в неї свій іграшковий пістолет, сподіваючись піти з мамою. Але нічого з цього не вийшло, і я теж розплакався, залишившись зі своєю нерозлучною нянею Марусею, яка також багато плакала. Мої батьки були одними з останніх, хто залишив двір. Я ніколи
