Сьогодні майже неможливо вимовити "Бабин Яр" і не подумати про смерть. Ці два простих слова ніби одразу переносять нас у вересень 1941 року… Але до смерті було життя, і Бабин Яр був веселим, метушливим і дуже колоритним районом Києва. Тут текла вода, росли сади й городи, бігали діти і їздили трамваї.
Анатолій Кузнєцов, який виріс на Куренівці, згодом напише про це місце дуже прості слова:
Справа в тому, що сам я народився і виріс у Києві, на Куренівці, неподалік великого яру, назва якого свого часу була відома лише місцевим жителям: Бабин Яр. Як і інші куренівські місця, Бабин Яр був, як то кажуть, місцем мого дитинства, місцем наших ігор тощо. Потім раптом, одного дня, він став дуже відомим. Два з лишком роки він був забороненою зоною, з дротом під високою напругою, з табором, і на щитах було написано, що по кожному, хто наблизиться, відкривається вогонь
Анатолій Кузнєцов, уривок із "Бабин Яр. Роман-документ"
Великий яр із маленьким струмком
Колись Бабин Яр був передусім частиною київського ландшафту. Велетенська система ярів прорізала пагорби між Лук’янівкою, Куренівкою та Сирцем. Тут були круті схили й численні відгалуження, а внизу текла вода.
Навколо — гаї, городи, приватні садиби. Поруч — кладовища. Місто було близько, але водночас тут ще залишалося багато незабудованої землі. Бабин Яр міг здаватися диким і величезним. Для дітей, які росли поруч, ця дикість була радше перевагою: тут можна було бігати, досліджувати схили, вигадувати ігри.
Місце живих і місце померлих
Історія дивно переплітає події. І місцевість під назвою Бабин Яр, відверто кажучи, ще задовго до трагедії Голокосту була пов’язана і зі смертю, і з євреями. Оскільки місцевість була майже заміською, то навколо неї виник цілий пояс кладовищ.
Біля Кирилівської лікарні існував православний цвинтар. У 1878 році з’явилося Лук’янівське цивільне кладовище. Наприкінці XIX століття облаштували єврейський цвинтар. Поруч були караїмські поховання, Братське військове кладовище, місця поховання представників інших релігійних громад.
Особливо великим був Лук’янівський єврейський цвинтар. Землю для нього місто відвело наприкінці XIX століття. Уздовж значної частини території стояла цегляна стіна з великими арковими брамами. Тут були службові та ритуальні споруди, а серед десятків тисяч похованих — підприємці, лікарі, громадські та релігійні діячі київської єврейської громади.
У 1904 році тут поховали одного з найвідоміших київських підприємців і меценатів Лазаря Бродського. Але важливі не тільки відомі прізвища. Кладовища означали, що сюди постійно приходили живі. Ховали батьків. Відвідували могили родичів. Зустрічали знайомих. Поверталися додому.
Бабин Яр був місцем, де поруч існували повсякденне життя і звичайна людська пам’ять про померлих. Пізніше це сусідство набуде страшного значення.
Фото покращене та колоризоване за допомогою ШІ.
За кладовищем виднівся Київ
Було у Бабиного Яру й інше обличчя — військове. Навесні 1869 року місто передало велику територію біля Сирця, верхів’їв Бабиного Яру та Старо-Житомирської дороги під літні табори Київського гарнізону.
Виникло ціле військове містечко: легкі житлові споруди, намети, плаци, стрільбища, шпиталь, поле для навчань. У 1895 році тут звели дерев’яну дивізійну церкву.
Можна було б залишити все це переліком споруд і дат. Але нам пощастило: збереглися спогади людини, яка бачила Сирецькі табори на власні очі.
1901 року тут відбував військову повинність Сергій Єфремов — тоді молодий випускник Київського університету, а в майбутньому один із найвідоміших українських громадських і державних діячів.
По обидва боки без кінця йшла рівною лінією смуга дерев, між якими біліли солдатські полотняні островерхі намети, обкладені внизу землею та дерном. Перед лінією було чисте голе поле, на якому за якихось двоє гонів стояла невеличка дерев’яна церковка — табірна церква... Ще далі, за Лук’янівським кладовищем, мрів у тумані Київ зі своїми важкими будинками, золотими банями церков, шпилями та садами, оповитий ще вранішньою сизою млою, що вже почала хитатися й розтавати на сонці.
Сергій Єфремов. Із "Щоденника. Про дні минулого (спогади)"
Трамвай, з якого було видно "Київську Швейцарію"
Наприкінці XIX століття місто почало підбиратися до Бабиного Яру ще ближче. У 1895–1896 роках між Лук’янівкою та Сирецькими військовими таборами запустили трамвай. Цікаво, що на цій лінії використовували не електричну, а парову тягу. Трамвай ходив у теплу пору року — тоді, коли працювали літні військові табори.
А 1904 року з’явилася електрифікована Лук’янівська лінія, що з’єднала Лук’янівку з Куренівкою. Сьогодні трамвай у цьому тексті може здатися незначною деталлю. Але варто уявити його пасажира. Він сідав біля Лук’янівки, їхав уздовж схилів, а за вікном відкривалися Реп’яхів і Бабин Яр, зелень, пагорби, Кирилівська церква та її дзвіниця. Цей краєвид був настільки мальовничим, що отримав неофіційну назву — "Київська Швейцарія".
Лікарня біля Яру
Ще один великий світ існував біля Кирилівської церкви. Після секуляризації монастирських володінь наприкінці XVIII століття тут почали діяти благодійні та медичні заклади. Згодом сформувався великий лікарняний комплекс, зокрема заклад для людей із психічними розладами. У радянські роки він став психоневрологічною лікарнею, а 1936 року отримав ім’я академіка Івана Павлова.
Неподалік діяла колишня Єврейська лікарня. Після встановлення радянської влади вона стала обласною.
Це був ще один щоденний маршрут до Бабиного Яру. Сюди приходили на роботу лікарі й медсестри. Сюди привозили пацієнтів. Родичі приходили відвідувати близьких.
На початку ХХ століття поруч з’явився ще й Акліматизаційний сад професора Миколи Кащенка. Тут вирощували рослини й дивилися, як вони приживатимуться в київському кліматі.
Фото покращене та колоризоване за допомогою ШІ.
Поруч із Бабиним Яром жила своїм життям Куренівка.
У спогадах Анатолія Кузнєцова вона зовсім не схожа на великий міський район. Це майже село всередині Києва: хати, маленькі городи, поросята, корови, сусідські паркани.
Дід Кузнєцова тримав корову. Із мішком і серпом ходив по Бабиному та Реп’яховому ярах за травою. Молока сам не пив — бабуся носила його продавати на базар. Особливо дід заздрив тим куренівцям, які мали великі городи й могли кошиками носити на базар редиску та помідори.
Його власний город був крихітним. Тому одного разу вночі дід викопав стовпчики паркану й пересунув його приблизно на пів метра, забравши собі кілька квадратних метрів землі сусіднього колективного господарства. Коли ніхто цього не помітив, він цілий тиждень був у чудовому настрої.
Були й сусідські груші, що звисали через паркан. Дід вважав: якщо вони вже над його землею, то й груші його. Чужих курей, які забрідали у двір, теж не любив.
Урешті, згадував Кузнєцов, дід пересварився мало не з усією вулицею. Це смішна й дуже маленька історія. Але саме тому вона важлива. Бо люди біля Бабиного Яру сварилися через груші. Вирощували редиску. Носили на базар помідори. Тримали корів. Розширювали городи на пів метра. Вони жили.
Куренівка споконвіку цим і займалася, а ще поросятами та коровами, байдужа до всіляких наук, мистецтв чи політики, точніше, вимагаючи від політики одного: щоб дозволяли продавати редиску
Анатолій Кузнєцов, уривок із "Бабин Яр. Роман-документ"
Фото покращене та колоризоване за допомогою ШІ.
Київ підходив усе ближче
У 1930-х ця напівсільська околиця почала швидко змінюватися. 1934 року столицю радянської України перенесли з Харкова до Києва. Місто розбудовувалося. З’являлися нові житлові будинки, дороги, підприємства, склади.
Змінювався і простір навколо Бабиного Яру. Колишні благодійні заклади на Дегтярівській перетворили на військове містечко. Тут розмістили танкову бригаду, а з 1938 року — танково-технічне училище. У Сирецьких таборах проходили навчання бронетанкових частин, працював полігон.
Змінювалися навіть кладовища. У 1932 році завод "Більшовик" отримав дозвіл розібрати цегляну стіну навколо єврейського цвинтаря й використати цеглу для будівництва. Коли частину муру знесли, на кладовище почала заходити худоба. Міська влада зрештою наказала припинити демонтаж і встановити нову огорожу.
Сам Бабин Яр теж намагалися вписати в нове радянське місто. Перед війною влада розглядала його як територію майбутнього спортивного комплексу. 1937 року тут планували великий стрілецький комплекс із тиром, трибунами на півтори-дві тисячі глядачів, снайперською школою, гуртожитком та їдальнею.
Плани були великими. Місто росло. А Яр усе ще залишався Яром — глибоким, місцями диким, із крутими схилами…