Упродовж двох років Бабин Яр був місцем убивства. 29–30 вересня 1941 року тут розстріляли 33 771 київського єврея. Пізніше до Яру привозили тих, кого нацисти продовжували переслідувати в окупованому Києві: євреїв, ромів, радянських військовополонених, підпільників, українських націоналістів, заручників, пацієнтів психіатричної лікарні, в’язнів Сирецького табору.
Улітку 1943 року ситуація на фронті змінилася. Після поразок німецьких військ і наступу Червоної армії ставало зрозуміло, що окуповані території доведеться залишати. Разом із ними нацисти залишали сотні й тисячі масових могил — речові докази злочинів, скоєних на Сході.
Тоді почалося знищення слідів. Це відбувалося не лише в Києві. Ще раніше нацистське керівництво розпочало таємну операцію, відому як Sonderaktion 1005. Її завданням було знайти місця масових поховань, відкрити могили, спалити тіла, подрібнити кістки й зробити все можливе, щоб після відступу німецьких військ масштаби масових убивств було важче довести.
Керував цією роботою Пауль Блобель. Той самий офіцер СС, який у вересні 1941 року очолював зондеркоманду 4а — один із головних підрозділів, що здійснили масове вбивство київських євреїв у Бабиному Яру. Через два роки Блобель повернувся до місця злочину вже з іншим завданням. Тепер убиті мали зникнути.
Джерело: Фотодокументи Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного
Закуті в кайдани
У серпні 1943 року з Сирецького табору почали відбирати в’язнів для роботи в Бабиному Яру. Першу групу приблизно зі ста чоловіків привезли сюди 18 серпня. Згодом кількість примусових робітників зросла приблизно до трьох сотень.
Їх поселили безпосередньо в районі Яру, у землянці, оточеній колючим дротом. Територію робіт закрили від сторонніх: навколо встановлювали маскувальні огорожі, а сам район охороняли.
На ногах в’язнів були кайдани. Ланцюг дозволяв пересуватися настільки, щоб людина могла працювати, але мав унеможливити втечу.
Володимир Давидов потрапив до Сирецького табору навесні 1943 року. До війни він жив у Києві, після початку війни був мобілізований, потрапив у полон, утік, переховувався, а в березні 1943-го його заарештувало гестапо. 18 серпня Давидова разом із сотнею інших в’язнів привезли до Бабиного Яру.
На допиті 1967 року він згадував, що відразу після прибуття людей закували в кайдани й наказали відкривати поховання.
Трупи з ями ми витягували спеціальними гачками, баграми
Із протоколу допиту Володимира Давидова, колишнього в’язеня Сирецького табору, від 9 лютого 1967 року
Робота, за його словами, тривала понад місяць. Ув’язненим не дозволяли нормально митися, голитися чи змінювати одяг, їх морили голодом і тримали під постійною охороною. Німці, які керували роботами, називали цих людей "трупами". В’язні розуміли сенс цього слова: після завершення операції живих свідків також не мали залишити.
Відкрити могили
Спочатку треба було знайти поховання. За два роки ландшафт змінився. Земля осіла, частину території вирівняли, рослинність приховала місця, де лежали люди. Масові могили відкривали одну за одною.
Потім починалася робота, яку неможливо було виконувати механічно, не розуміючи, що саме лежить перед тобою.
В’язні витягали останки людей, убитих у різний час. Серед них були жертви масового розстрілу вересня 1941 року, люди, яких привозили до Яру пізніше, військовополонені та інші вбиті протягом окупації.
Фроїм Вілкіс був одним із в’язнів, які пережили цю роботу. Його свідчення записали вже 2 грудня 1943 року — менш ніж через місяць після звільнення Києва. Він докладно описував, як людей заковували в кайдани, як вони відкривали могили та готували місця для спалення останків.
В’язні працювали годинами, практично не маючи можливості відійти від відкритих поховань. Над усім стояла охорона.
Для нацистів це була технічна операція зі знищення доказів. Для людей, які її виконували, — щоденна робота серед тисяч мертвих.
Печі з єврейських надгробків
Тіла потрібно було не лише викопати. Їх треба було знищити. Для цього в Бабиному Яру споруджували величезні відкриті вогнища. Основою для них стали, зокрема, гранітні надгробки із сусіднього єврейського кладовища. На каміння вкладали залізничні рейки та металеві конструкції, зверху — дрова. Потім шарами складали тіла й деревину, усе обливали пальним і підпалювали.
Так могильні плити людей, похованих тут ще до війни, стали частиною механізму знищення останків тих, кого вбили під час окупації.
Печі складалися з привезених гранітних каменів, залізних рейок і колод
Із протоколу допиту Володимира Давидова, колишнього в’язеня Сирецького табору, від 9 лютого 1967 року
У своїх пізніших свідченнях Давидов говорив про 50–60 таких споруд і оцінював кількість спалених тіл приблизно у 125 тисяч. Інші в’язні називали інші цифри — від 45 тисяч до 100 тисяч і більше. Саме тому ці оцінки не можна сприймати як точний підрахунок жертв. Люди працювали в надзвичайних умовах і не мали можливості вести облік. Розбіжності між їхніми свідченнями залишаються предметом історичного аналізу.
Але сам механізм знищення останків різні свідки описували дуже подібно. Відкрити могилу. Витягнути тіла. Перенести їх. Скласти вогнище. Спалити. Потім знищити те, що не згоріло.
Після вогню
Коли вогнища вигоряли, залишалися кістки й попіл. І це також треба було знищити. Кістки дробили, залишки просіювали. Окремі групи шукали серед останків коштовності та дорогоцінні метали. Із тіл загиблих виймали золоті зуби, збирали каблучки та інші речі, які могли пережити вогонь.
Після цього попіл і подрібнені останки розсипали та змішували із землею. Нацисти намагалися знищити не тільки тіла. Вони знищували можливість майбутнього розслідування: могилу, яку можна було б відкрити; останки, які можна було б порахувати й дослідити; речі, за якими можна було б установити особу. Бабин Яр мав перестати бути могилою. Принаймні такою, яку можна було побачити.
Роботи тривали з 18 серпня до кінця вересня 1943 року. І весь цей час в’язні розуміли: що менше залишалося нерозкритих поховань, то ближчою ставала їхня власна смерть.
"Остання піч" для свідків
За його свідченням Володимира Давидова, німці не приховували ставлення до людей, які виконували цю роботу. Їх уже вважали приреченими. Наприкінці операції в’язнів змусили підготувати ще одне місце для спалення. Давидов був переконаний: воно призначалося для них самих.
Змусили будувати останню піч для спалення нас у тому ж яру
Із протоколу допиту Володимира Давидова, колишнього в’язеня Сирецького табору, від 9 лютого 1967 року
Це було логічним завершенням операції 1005. Люди, які розкопали могили, бачили останки, знали, як їх спалювали, могли показати місця поховань і назвати тих, хто керував роботами. Вони самі стали доказами, тому в’язні почали готувати втечу.
Остання ніч?
Підготовка тривала таємно. Треба було знайти спосіб відкрити кайдани, домовитися між собою і вибрати момент, коли охорона буде найменше готовою до опору. Наприкінці вересня роботи практично завершилися. У ніч із 29 на 30 вересня 1943 року в’язні спробували вирватися. Дата майже збіглася з другою річницею масового розстрілу київських євреїв і це ще одна карколомна витівка історії.
Давидов пізніше називав серед людей, які втекли разом із ним, Семена Берлянта, Захара Трубакова, Якова Капера, Давида Будніка, Григорія Іовенка та Якова Стеюка. Інші документи доповнюють цей перелік.
Коли в’язні вирвалися із землянки, охорона відкрила вогонь. Більшість людей, які перебували в робочій команді, загинули. Але кільком удалося вибратися з Яру й сховатися.
Точна кількість тих, кому вдалося врятуватися, в різних джерелах відрізняється. Але ми точно знаємо, що деякі свідки вижили. Нацисти змогли змусити спалити десятки тисяч тіл, але не змогли спалити історію разом із ними.
Про вбивство знали ще до того, як відкрили могили
У цієї історії є важлива деталь. Коли влітку 1943 року нацисти почали знищувати докази в Бабиному Яру, інформація про масове вбивство київських євреїв уже майже два роки циркулювала за межами окупованого Києва.
Одне з перших — а за оцінкою дослідників JTA, перше повідомлення для західної та англомовної аудиторії — з’явилося 16 листопада 1941 року.
Jewish Telegraphic Agency опублікувала матеріал із заголовком "Нацисти стратили 52 000 євреїв у Києві". Відомості надійшли з окупованої Європи. Автор повідомлення був невідомий, а місце відправлення приховали з міркувань безпеки.
Цифра — 52 тисячі — була неточною. Сьогодні завдяки німецькому звіту ми знаємо число вбитих 29–30 вересня: 33 771 людина. Проте повідомлення JTA було надзвичайно важливим з іншої причини.
Воно прямо говорило про систематичне вбивство євреїв.
Жертв убивали не внаслідок погрому, а шляхом систематичної, безжальної страти
Jewish Telegraphic Agency, 16 листопада 1941 року. Переклад з англійської — редакційний
Назви "Бабин Яр" у тому повідомленні ще не було. Але вже через півтора місяця після масового розстрілу за межами окупованого Києва знали: десятки тисяч київських євреїв не були "переселені" — їх убили.
Через три дні, 19 листопада 1941 року, "Правда" та "Известия" також надрукували повідомлення ТАСС із Нью-Йорка про страту в Києві 52 тисяч євреїв — чоловіків, жінок і дітей.
Отже, злочин не був цілковитою таємницею навіть тоді, коли його головні речові докази ще лежали в землі Бабиного Яру.
Джерело: Особистий архів військового кореспондента Білла Даунса (Bill Downs Papers) / Фото: Олексій Іоселевич, Sibphotoservice, № 8718.
Чому це не стало світовою сенсацією
Сьогодні важко уявити повідомлення про десятки тисяч убитих людей, яке не стає головною новиною дня. У 1941 році інформаційна реальність була іншою.
Війна тривала на величезній території. Дістатися окупованого Києва незалежні журналісти не могли. Інформація приходила через дипломатів, розвідку, підпілля, біженців та уряди у вигнанні. Часто неможливо було швидко перевірити ані кількість жертв, ані місце вбивства, ані деталі.
Водночас із різних частин окупованої Європи надходило дедалі більше повідомлень про масові вбивства євреїв.
Тому перше повідомлення про Київ не створило того міжнародного резонансу, який ми могли б очікувати сьогодні. Воно стало частиною дедалі більшого потоку відомостей про нацистські злочини.
Але воно залишило надзвичайно важливий слід: уже в листопаді 1941 року в друкованому джерелі було зафіксовано, що київських євреїв систематично знищили. Через два роки журналісти отримали можливість приїхати до самого Бабиного Яру.
Після звільнення Києва
6 листопада 1943 року радянські війська зайняли Київ. І майже одразу Бабин Яр став місцем розслідування.
Туди приходили слідчі, військові, письменники, фотографи та журналісти. Розшукували очевидців. Записували свідчення. Люди, які пережили втечу з команди 1005, могли тепер показати місця, де вони працювали.
Саме їхні розповіді були особливо важливими, адже нацистам значною мірою вдалося знищити те, що зазвичай стає головним доказом масового вбивства, — самі масові поховання.
Замість них залишилися сліди вогнищ, попіл, уламки кісток та окремі речі. А поруч стояли люди, які могли пояснити, що тут відбулося.
"Бабин Яр" з’являється в газеті
20 листопада 1943 року газета "Красная звезда" надрукувала матеріал із дуже коротким заголовком: "Бабин Яр".
Спеціальні кореспонденти підготували його на основі розмов із людьми, які бачили масові вбивства 1941–1943 років. Серед співрозмовників був сторож Лук’янівського кладовища Сергій Луценко та жінка, ім’я якої в публікації не збереглося.
Це вже була інша ситуація, ніж у листопаді 1941 року. Тепер Бабин Яр мав назву. Було конкретне місце, куди можна було приїхати. Були очевидці, яких можна було розпитати. Були люди, які пережили операцію зі спалення тіл.
27 листопада газета "Радянська Україна" надрукувала уривок із поеми Володимира Сосюри "Бабин Яр". Назва урочища починала ставати назвою трагедії.
Джерело: Особистий архів військового кореспондента Білла Даунса (Bill Downs Papers) / Фото: Олексій Іоселевич, Sibphotoservice, № 8717.
Іноземні журналісти побачили Яр
Невдовзі до Бабиного Яру привезли групу іноземних кореспондентів.Серед них був американський журналіст Білл Даунс — московський кореспондент Newsweek і CBS. Разом із журналістами до Яру прийшли троє людей, які пережили примусові роботи зі спалення тіл: Фроїм Вілкіс, Леонід Островський і Володимир Давидов.
Вони розповідали кореспондентам те, що бачили. 6 грудня 1943 року Newsweek надрукував репортаж Даунса "Blood at Babii Yar — Kiev's Atrocity Story". Починався він із враження людини, яка щойно повернулася звідти:
Назва Бабин Яр увійде в історію з жахом
Білл Даунс, Newsweek, 6 грудня 1943 року. Переклад з англійської — редакційний
Даунс писав, що особисто побував на місці й переконаний: тут сталася одна з найстрашніших трагедій нацистської доби. Його матеріал уже називав євреїв першими жертвами великого розстрілу й окремо розповідав про спробу нацистів спалити тіла перед відступом.
"50 000 київських євреїв"
У тій самій поїздці був кореспондент The New York Times Вільям Лоуренс. 29 листопада 1943 року його газета опублікувала матеріал із заголовком: "50,000 Kiev Jews Reported Killed" — "Повідомляється про вбивство 50 тисяч київських євреїв".
Для історії пам’яті це важлива публікація вже самим заголовком. Через два роки після розстрілу одна з найвпливовіших американських газет прямо називала, кого вбивали в Києві.
Але Лоуренс водночас зіткнувся саме з тим, заради чого проводилася операція 1005: значну частину фізичних доказів було знищено. Журналістові доводилося спиратися передусім на свідчення людей, яких привели до Яру, та на те небагато, що залишилося на місці.
Виходить майже страшний парадокс. Нацисти не могли зробити так, щоб ніхто не розповів про Бабин Яр. Але вони могли зробити так, щоб людина, яка приїде сюди після них, побачила значно менше. Саме цього вони й намагалися досягти.
Джерело: Національний архів США (National Archives and Records Administration — NARA) / Меморіальний музей Голокосту США (USHMM).
Зібрати те, що не вдалося спалити
Паралельно з журналістами почали працювати слідчі. Ще 2 листопада 1942 року в СРСР створили Надзвичайну державну комісію з установлення та розслідування злочинів німецьких окупантів. Після звільнення територій її завданням було документувати вбивства, руйнування та інші злочини: опитувати очевидців, збирати документи, проводити експертизи й установлювати масштаби втрат.
У Києві одним із головних об’єктів розслідування став Бабин Яр. Для слідства особливу цінність мали свідчення людей, яким удалося втекти у вересні 1943 року. Вони знали не тільки про розстріли. Вони могли детально описати останню стадію злочину — те, як нацисти намагалися знищити його докази.
Свідчення деяких із цих людей почали записувати вже в листопаді–грудні 1943 року. Пізніше їх допитували знову. Ці матеріали мали значення не лише для істориків, вони ставали доказами. Злочин, який намагалися знищити, потрапив до суду
Після війни історія Бабиного Яру прозвучала й на Нюрнберзькому процесі. Радянське обвинувачення використовувало документи про злочини на окупованій території, матеріали розслідувань і свідчення людей, які бачили наслідки масових убивств та операцію зі знищення останків.
Пауль Блобель також опинився на лаві підсудних — щоправда, вже не на головному Нюрнберзькому процесі, а на окремому процесі над айнзатцгрупами. Його визнали винним у воєнних злочинах і злочинах проти людяності та засудили до смерті.
Операція 1005 мала позбавити майбутній суд доказів. Натомість сама спроба знищити докази стала частиною доказової бази злочину.
Ну і найнеймовірніше. Окрім в’язнів Сирецького контабору були і інші свідки. Точніше участники. Всього лише кілька людей, але таких, що вийшли із пекла живими. Серед них тендітна акторка Діна Пронічева - та, що повстала із могили. Про неї та про інших вцілілих в Бабиному Яру в наступному матеріалі спецпроєкту "Їхній Київ…"
