Жіноча освіта у звичному для нас розумінні з’явилася відносно недавно. Протягом століть суспільство виходило з простої формули: чоловік має отримати освіту, а жінка — гарне виховання. Вона повинна була вміти вести господарство, підтримати світську розмову, знати музику, танці, мови й, звісно, бути доброчесною дружиною.
Втім, Київ в історії жіночої освіти має чим похвалитися. Ще літописна традиція пов’язує з княжною Анною Всеволодівною створення при Андріївському монастирі жіночої школи в XI столітті. А вже у XIX столітті в місті з’явився заклад, який на десятиліття став одним із найпрестижніших місць жіночої освіти — Київський інститут шляхетних дівчат.
Його колишню будівлю добре знає практично кожен киянин. Сьогодні це Міжнародний центр культури і мистецтв на Інститутській, 1, більше відомий як Жовтневий палац. А колись за його стінами жили дівчата, яких роками готували до дорослого життя — за доволі суворими правилами.
Як у Києві з’явився Інститут шляхетних дівчат
Ідея створення закладу з’явилася ще у 1830-х роках. Статут Київського інституту шляхетних дівчат затвердили у 1834 році, а урочисте відкриття відбулося 22 серпня 1838 року. Спочатку власної величної будівлі інститут не мав — вихованок розмістили в колишньому будинку фельдмаршала Фабіана Остен-Сакена.
Задум був, як на той час, доволі цікавим. Інститут мав дати можливість отримати освіту насамперед дівчатам зі збіднілих дворянських родин Київської, Волинської та Подільської губерній. Частину вихованок утримували державним коштом, але вступити могли й доньки заможних родин — за навчання вони платили.
Згодом правила стали дещо демократичнішими. З 1852 року сюди почали приймати не лише дворянок, а й дочок почесних громадян та купців.
Звісно, "демократичними" ці правила можна назвати лише з поправкою на XIX століття.
Вступити було непросто і недешево
Самого бажання батьків віддати доньку до престижного пансіону було недостатньо. Родина мала надати документи, що підтверджували походження дівчини, її вік, віросповідання та стан здоров’я.
А ще майбутню інститутку треба було добряче зібрати.
За даними самого Міжнародного центру культури і мистецтв, до обов’язкового набору входили 12 сорочок, 12 пар панчіх, шість простирадл, шість рушників, серветки та навіть власні срібні столові прибори. Також вимагали довідку про щеплення від віспи.
Навчання для тих, кого не утримувала держава, коштувало чимало — приблизно 800–1000 рублів на рік. Тож попри благодійну складову закладу потрапити сюди могла далеко не кожна київська дівчина. Зате навчання в Інституті шляхетних дівчат було престижним.
Шість років навчання і трохи свободи
Повний курс тривав шість років, а разом із підготовчим класом — сім. Навчання поділялося на три основні класи, у кожному з яких дівчата проводили по два роки.
Програма була досить широкою. Вихованки вивчали Закон Божий, історію, географію, французьку та російську мови, арифметику, фізику. Значну увагу приділяли малюванню, музиці, співу, танцям і рукоділлю.
Щоправда, рівності з чоловічою освітою шукати тут не варто. Точні науки викладали в обмеженому обсязі, а значна частина навчання була спрямована на те, щоб виховати освічену жінку, здатну вести господарство та поводитися відповідно до норм свого соціального кола.
Але є цікавий нюанс, який дещо руйнує образ інститутки як виключно майбутньої дружини. Випускниці могли отримати свідоцтво "домашньої наставниці", яке дозволяло працювати у приватних родинах та початкових навчальних закладах. Згодом інститут навіть став одним із центрів підготовки кадрів для жіночих гімназій.
Тобто для частини жінок освіта тут ставала ще й можливістю отримати професію.
Викладали професори, яких знаємо з підручників
І ось тут Київський інститут справді міг похвалитися викладацьким складом. У старших класах заняття проводили професори Університету Святого Володимира та Київської духовної академії. Серед викладачів у різні роки були історик Микола Костомаров, економіст Микола Бунге, історик Віталій Шульгін та інші відомі київські науковці.
А музику тут викладав Микола Лисенко. Причому не епізодично: з перервами композитор працював в інституті протягом багатьох років.
Саме музична освіта стала однією із сильних сторін закладу. Серед вихованок були майбутні професійні співачки та піаністки.
Підйом о шостій і жодних прогулянок містом
Якщо саме навчання могло здаватися доволі привабливим, то повсякденне життя інституток навряд чи сподобалося б сучасним школяркам.
День починався о шостій ранку з молитви. Потім — сніданок, заняття, обід, знову навчання, вечеря і сон. І так практично весь рік.
Навчальний рік тривав 11 місяців. Лише в липні дівчата могли поїхати додому і на якийсь час забути про інститутську дисципліну. В інші місяці залишити заклад дозволяли лише за серйозних обставин — наприклад, через тяжку хворобу чи смерть близького родича. І навіть тоді вихованка мала залишати інститут у супроводі класної дами.
Фактично це була закрита школа-пансіон зі своїм маленьким світом, суворою ієрархією та правилами.
До речі, саме спогади колишніх вихованок сьогодні є одним із найцікавіших джерел про внутрішнє життя інституту. Дослідники використовують мемуари інституток, приватне листування та художні твори, щоб відтворити їхній побут — від взаємин із класними дамами до одягу та щоденної гігієни.
Відомі інститутки
Однією з найвідоміших вихованок стала Надія Забіла-Врубель — майбутня оперна співачка та дружина художника Михайла Врубеля. Саме в Києві вона отримала початкову музичну освіту, а серед її педагогів був Микола Лисенко.
З інститутом пов’язане й ім’я письменниці Наталени Королевої, чиї спогади сьогодні використовують дослідники повсякденного життя вихованок.
За перші пів століття існування заклад випустив понад тисячу дівчат. І це вже була значна кількість освічених жінок для міста XIX століття.
Палац для шляхетних дівчат
Окремої історії заслуговує сама будівля. У 1838 році почалося спорудження спеціального корпусу Інституту шляхетних дівчат. Проєкт створив один із найвідоміших київських архітекторів свого часу — Вікентій Беретті, а після його смерті будівництво завершив син Олександр Беретті. У 1843 році будинок був готовий.
Монументальна споруда у стилі пізнього класицизму стояла на пагорбі й була однією з архітектурних домінант цієї частини Києва. З трьох боків її оточували круті схили, а перед будинком відкривався простір у напрямку Хрещатика.
Усередині все відповідало статусу закладу: парадні зали, навчальні приміщення, дортуари, їдальня, бібліотека. Власне, інститутська бібліотека була настільки значною, що частина її книжкового фонду сьогодні зберігається у Національній бібліотеці України імені Вернадського.
Втім, шляхетним дівчатам судилося залишити цей будинок назавжди.
Замість інституток — НКВС
Після революції стара система жіночих інститутів перестала існувати. 20 лютого 1919 року Київський інститут шляхетних дівчат офіційно закрили — нова влада визнала подібний тип школи антидемократичним і таким, що не відповідав новим принципам освіти.
У 1920–1930-х роках у колишньому інституті розташовувалися різні державні установи. А у 1934 році сюди переїхало управління НКВС УРСР.
І ось тут історія будинку стає зовсім іншою. У його стінах утримували, допитували й засуджували людей, які потрапляли під маховик сталінських репресій. З будівлею пов’язані імена Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Григорія Косинки, Євгена Плужника та багатьох інших представників української культури.
Будинок, у якому колись дівчат навчали французької, музики й танців, став одним із найпохмуріших місць радянського Києва.
Від Інституту шляхетних дівчат до Жовтневого палацу
Друга світова війна теж не пошкодувала будівлю. Вона сильно постраждала, центральний корпус вигорів.
У 1950-х роках споруду почали відновлювати. Реконструкція тривала у 1952–1958 роках, після чого колишній Інститут шляхетних дівчат отримав зовсім нове життя — як Жовтневий палац культури. Усередині облаштували велику залу майже на дві тисячі глядачів.
Після проголошення незалежності України будівля стала Міжнародним центром культури і мистецтв.
Тож за майже два століття один будинок встиг побачити неймовірно різний Київ. Тут виховували шляхетних панянок, викладав Микола Лисенко, працювали професори університету. Потім сюди прийшов НКВС, а підвали стали свідками сталінських репресій. Згодом у тих самих стінах знову звучала музика — вже зі сцени одного з головних концертних залів столиці.
І, мабуть, саме тому колишній Інститут шляхетних дівчат цікавий не лише своєю архітектурою. Його історія — це майже два століття історії самого Києва.