Окупація Києва залишила по собі не лише місця розстрілів. На карті міста з’явилися табори, тюрми, місця примусового утримання і робочі команди. Тисячі людей жили за колючим дротом зовсім поруч із містом, у якому ще недавно працювали, навчалися, їздили трамваями й поверталися ввечері додому.
Особливо багато серед них було радянських військовополонених. Після оточення військ Південно-Західного фронту колони полонених червоноармійців стали звичною частиною київських вулиць. Виснажених людей гнали через місто, розміщували в тимчасових пунктах, використовували на важких роботах, переводили з одного табору до іншого.
Дослідниця Тетяна Пастушенко виділяє три великі табори, які діяли в окупованому Києві. Два з них — Дарницький та табір на Керосинній вулиці — були передусім місцями утримання радянських військовополонених. Третій, Сирецький, створений неподалік від Бабиного Яру, мав інше підпорядкування: там разом із військовополоненими утримували цивільних в’язнів, підпільників, партизанів та євреїв, яким вдалося пережити перші масові розстріли.
Крім цих трьох великих таборів, у Києві існували менші табірні відділення, робочі команди та окремий стаціонарний табір №15 біля аеродрому Пост-Волинський — у районі сучасних Жулян.
Це була не одна установа і навіть не одна система. Табори мали різне підпорядкування та призначення. Але для людей, які опинялися за колючим дротом, адміністративна різниця часто означала небагато. Їх об’єднували голод, примусова праця, хвороби, насильство і постійна близькість смерті.
Джерело: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів України (ЦДАЕАУ) / Німецький федеральний архів (Bundesarchiv).
Дарниця: табір за колючим дротом
Один із найбільших таборів розташували на лівому березі Дніпра, в Дарниці. Для нього використали територію колишнього радянського військового складу №305. Місце було зручним для окупаційної влади: поруч проходили залізниця й автомобільні дороги, якими Київ був сполучений із Харковом і Москвою.
Табір займав величезну територію — приблизно півтора кілометра завдовжки й кілометр завширшки. Навколо стояло кілька рядів високої огорожі з колючого дроту.
Восени 1941 року сюди масово надходили полонені після боїв на території України. Дарниця була не тільки місцем їхнього утримання, а й пересильним пунктом: людей реєстрували, розподіляли, відправляли далі або залишали для роботи.
У 1942–1943 роках тут у середньому постійно перебувало понад 10 тисяч військовополонених. Але загалом через Дарницю пройшло значно більше людей.
Умови особливо перших місяців були катастрофічними. Тисячі виснажених полонених опинилися на обмеженій території без достатньої кількості нормального житла, їжі та медичної допомоги. Люди хворіли й помирали від голоду та виснаження.
Кияни знали про їхнє становище. Мешканці намагалися передавати полоненим їжу, хоча наблизитися до табору або колони під охороною могло бути небезпечно.
Дарницький табір був не лише місцем ув’язнення. Тут відбувалася й селекція полонених. Серед червоноармійців шукали євреїв і представників політичного складу Червоної армії. Виявлених людей виводили за межі табору й розстрілювали в навколишньому лісі. Такі вбивства не були одноразовою акцією — вони тривали протягом існування табору.
Навесні 1942 року свідок Григорій Пересада, який працював у Дарницькому таборі кочегаром, розповідав про два розстріли щойно привезених військовополонених-євреїв. За його свідченням, протягом двох днів було вбито сотні людей.
Полонених, які залишалися живими, використовували як робочу силу. Вони відновлювали залізничний міст через Дніпро, працювали на станції Київ-Петрівка, розчищали береги річки, заготовляли торф у Святошині, ремонтували дороги та виконували іншу важку роботу.
Таким чином табір одночасно виконував кілька функцій: був пересильним пунктом, місцем постійного утримання, джерелом примусової робочої сили і місцем убивств.
Керосинна: табір майже в центрі міста
Інший великий табір з’явився на Керосинній вулиці — нинішній вулиці Шолуденка. Він почав діяти практично одразу після захоплення Києва. Для нього не потрібно було зводити окрему інфраструктуру: німці використали вже огороджену територію колишньої радянської військової частини.
Уже 21 вересня 1941 року сюди потрапив киянин Давид Буднік. Спочатку його затримали й помістили до будівлі кінотеатру, а звідти перевели до тимчасового табору військовополонених на Керосинній.
Восени 1941 року кількість людей тут була величезною. Різні свідчення називають від 8 до 30 тисяч полонених. До грудня їх залишилося близько двох тисяч.
Для нашої історії цей табір особливо важливий ще з однієї причини. Саме з Керосинної починається прямий зв’язок табірної системи Києва з Бабиним Яром.
У таборі окремо утримували євреїв і політпрацівників Червоної армії. Частину людей звідси вивозили на розстріл.
Через Керосинну пройшов і Яків Капер — військовополонений єврейського походження, якому пізніше вдалося пережити Сирецький табір і залишити свідчення про окупований Київ.
Навесні 1942 року табір на Керосинній припинив існувати у попередньому вигляді. Військовополонених перевели на територію колишніх Сирецьких військових таборів. Так почалася історія нового місця ув’язнення.
Джерело: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів України (ЦДАЕАУ) / Фотоальбом "Київ 1939–1945 рр.".
Сирець: табір біля Бабиного Яру
У травні 1942 року на північно-західній околиці Києва, зовсім поруч із Бабиним Яром, почав діяти Сирецький табір.
Його часто називають Сирецьким концтабором, але це визначення потребує уточнення. Він не належав до системи концентраційних таборів СС на кшталт Аушвіца чи Заксенгаузена. У документах його статус і назва змінювалися; він перебував у системі поліції безпеки та СД і виконував функції трудового та пересильного тюремного табору. Ця адміністративна відмінність, однак, не робила життя його в’язнів безпечнішим.
Першими бранцями Сирецького табору стали військовополонені, переведені з Керосинної, та арештанти з київської тюрми СД.
Згодом за колючим дротом опинилися дуже різні люди: радянські військовополонені, комуністи, підпільники, партизани, цивільні, заарештовані за різні порушення окупаційних правил, а також євреї, яких нацисти знаходили після масових розстрілів осені 1941 року.
Серед в’язнів були й жінки — за свідченнями, близько шестисот. Іноді причина потрапляння до табору була майже абсурдною порівняно з покаранням. У документах збереглася історія кербуду, якого відправили до Сирецького табору на сім днів за неприбране сміття. Людина могла потрапити сюди на кілька днів. І не вийти звідти взагалі.
Землянки, дріт і щоденна праця
Територія Сирецького табору була великою — приблизно три квадратні кілометри. Житлову частину відділяли від решти території колючим дротом. В огорожі використовували дроти під високою напругою.
В’язні жили в дерев’яних бараках і землянках. Спочатку землянок було шістнадцять, а навесні 1943 року — вже тридцять дві. У кожній могли розміщувати від 70 до 100 людей.
Максимальну одночасну кількість ув’язнених свідки оцінювали приблизно у три тисячі. Німецькі документи дають дуже близьку цифру: 4 серпня 1943 року тут перебували 2 923 людини.
В’язнів використовували на будівництві, ремонті доріг, корчуванні дерев, заготівлі дров, у ремонтних і столярних майстернях. Працювали вони не тільки всередині табору — робочі команди відправляли в різні райони Києва.
Тож мешканці окупованого міста могли бачити цих людей. Вони виходили за табірний дріт не на свободу, а на чергову примусову роботу — під охороною і з усвідомленням, що ввечері повернуться назад.
Джерело: Національний музей історії України у Другій світовій війні, інвентарний номер МВВВ КП-7220/1 (Н-5961/1).
Місце, де карали смертю
Сирецький табір запам’ятався людям, які його пережили, надзвичайною жорстокістю. В’язнів били й карали за найменші порушення. Внутрішній порядок підтримували не тільки есесівці, а й призначені адміністрацією старші з-поміж самих ув’язнених — бригадири та сотники. Частина з них брала участь у побиттях і знущаннях над іншими бранцями. Комендантом табору був штурмбанфюрер СС Пауль фон Радомський.
В’язні жили в умовах постійного голоду, виснажливої роботи й насильства. Людей могли вбити безпосередньо на території табору. Інших виводили на розстріл до Бабиного Яру.
Саме близькість Яру відрізняла Сирець від багатьох інших місць ув’язнення в Києві. Для його в’язнів Бабин Яр був не лише місцем, де у вересні 1941 року загинули десятки тисяч киян. Він залишався місцем смерті просто зараз. Туди відводили людей і вони не поверталися.
Табори всередині звичайного міста
Окупаційний Київ жив поруч із цією системою. У Дарниці за колючим дротом перебували тисячі військовополонених. На Керосинній люди опинялися в таборі буквально за кілька днів після приходу німців. Біля Бабиного Яру діяв Сирецький табір. У районі Пост-Волинського існував ще один стаціонарний табір для військовополонених. По місту працювали окремі команди бранців.
В’язні ремонтували мости й дороги, переносили вантажі, заготовляли паливо, працювали на підприємствах. Їх можна було побачити на київських вулицях.
За колючим дротом були не якісь далекі й невідомі люди. Серед полонених були кияни, які ще кілька місяців тому пішли до Червоної армії. Серед цивільних в’язнів — мешканці того самого міста, заарештовані вже під час окупації.
Табори існували не поза Києвом. Вони стали частиною його окупаційної географії. А влітку 1943 року один із цих таборів — Сирецький — отримав особливу роль. Нацисти вже розуміли, що війна повертається до Києва, а в Бабиному Яру лежать десятки тисяч тіл — докази злочинів, які неможливо було залишити.
Для роботи, про яку не повинна була дізнатися решта світу, вони обрали в’язнів Сирецького табору. Їм наказали знищити сліди Бабиного Яру.
