Історично центральним районом Києва є Поділ. На початку XIX століття він ще був і бізнесовим серцем міста. Але страшна пожежа 1811 року повела історію в інший бік. Тож якою була пожежа, котра назавжди змінила обличчя старого міста?
Експозиція майбутньої трагедії
Сьогодні важко уявити старий Поділ. Нині він метушливий, широкий, бетонно-цегляний. На вихідні наповнюється звуками вуличної музики, запахами неймовірної їжі, дитячим гомоном та різноманітними урбаністичними розвагами. А колись це був тісний густонаселений район, де виготовляли, продавали, купували, жили і вели справи кияни. Саме тут працював київський магістрат, проходив Контрактовий ярмарок, а ще працювала головна міська пристань на березі Дніпра.
З кінця XVIII до початку XIX століття Поділ був культурним та торговельним центром Києва. Він манив до себе людей, які хотіли кращого життя, а отже, тіснота району стрімко зростала. Що ж до архітектури, то старий Київ віддавав належне екологічним і доступним матеріалам — себто дереву. На Подолі майже все було дерев’яним, навіть водогін.
Уявіть собі тісні дерев’яні будинки, до яких туляться різноманітні паркани та парканчики, дерев’яні мостові та дренажні канави. А ще численні крамнички, також дерев’яні. Гомінко, людно і дуже небезпечно, як виявилося.
Любов до дерева як до будівельного матеріалу була притаманна загалом усьому Києву. На початку XIX століття у місті налічувалося близько 4 тисяч будинків, з них лише 49 були кам’яними. Тобто на 98,7% забудова міста була дерев’яною. А щоб доповнити картину, слід сказати й таке: у Києві бракувало бруківки, тож вулиці були вимощені дерев’яними настилами.
Великий вогонь
Уранці 21 липня 1811 року на Подолі лунав дзвін. І нічого хорошого він у собі не ніс, бо в дзвони били не на честь свята, а з приводу нечуваного лиха. За однією з версій, пожежа спалахнула поблизу Житнього ринку і почала швидко поширюватися. Воно й не дивно: спекотне літо, дерев’яні настили, які добре прокладали дорогу вогню від одного будинку до іншого.
Кияни спершу намагалися врятувати цінності, які зносили до кам’яних церков. Але вогонь поширювався так стрімко, що про збереження цінностей мова вже не йшла — аби життя врятувати. Тісними, заплутаними і кривими вуличками бігли налякані люди. З району сучасної Оболоні вони з жахом спостерігали за тим, як вогонь пожирає місто і життя, яке вже ніколи не повернеться.
Полум’я поширювалося швидко і загрожувало вже не лише Подолу, а й Кінній площі, нині Європейській, з одного боку та Куренівці — з іншого. Куренівку, до слова, врятувала річка Глибочиця. Зараз у це важко повірити, але на момент пожежі Глибочиця була повноводною річкою, яка розділяла Верхній та Нижній Вали. Природна перепона зупинила вогонь і врятувала Куренівку від трагедії.
Тим часом Поділ уже не просто горів, а вигорав. За різними оцінками, пожежа тривала від 16 годин до 3 діб. Вона забрала щонайменше 1176 будинків і близько 30 життів, третина киян залишилася безхатченками.
Поділ знищив підліток чи Наполеон?
Коли стається щось лихе і жахливе, безсилі люди намагаються знайти винного. Так було і з історією пожежі на Подолі. Гасити її не було ні сил, ні можливості, ні засобів. Але влада мусила ж щось робити. Тому 11 серпня 1811 року розпочали розслідування. До слова, у серпні вогонь ще періодично спалахував на згарищах колишніх крамниць, складів та будинків.
Під час слідчих дій встановили, що пожежа почалася через 15-річного хлопця, сина міщанина Овдієва, який бавився із сірниками. Його невдала витівка збіглася з аномально спекотним літом. Температура була шалена, у Дніпрі критично впав рівень води, і до Труханового острова можна було дійти по оголених острівцях суші.
Тож версія слідства виглядала досить логічною. Але більшість киян у неї не повірила. Знайшлися очевидці, які стверджували, що вогонь одразу виник у чотирьох різних місцях і ситуація була схожа на підпал чи навіть диверсію. Зараз важко сказати, чи то слідство намагалося приховати факти і призначити винного, чи то кияни під впливом трагедії прагнули якихось конспірологічних і величних причин.
Останні, до слова, теж швидко знайшлися. У 1811 році перспективи війни з Наполеоном були очевидними. Але ніхто точно не знав, яку дорогу обере військо противника. Існувала ймовірність, що Київ лежатиме на шляху противника. Кажуть, саме під цей привід і почалося будівництво Звіринецького укріплення.
Нагнітання військової атмосфери призвело до того, що в місті з’явилися шпигуни та диверсанти, переважно з числа польської шляхти. Тож кияни були впевнені, що "необережно" із сірниками поводився не звичайний підліток, а шпигуни, котрі хотіли знищити місто. Сучасні дослідники все ж вважають версію із французькими чи то польськими диверсантами надуманою і породженою більше страхом та розгубленістю, ніж реальними фактами.
Новий Поділ
Відтворювати старий Поділ влада вирішила кроком нелогічним. Не суттєво, з якої причини виникла пожежа, але очевидно, що її швидке розповсюдження та руйнівна сила були обумовлені невдалими архітектурними рішеннями. Тісні дерев’яні вулички, межування житлових приміщень із складськими та торговими — все це не про пожежну безпеку. Тому Подолу вирішили дати нове обличчя і нову геометрію простору.
За справу взявся архітектор Андрій Меленський, він добре знав Поділ. Пам’ятав його криві вулички, дворики та колорит. У своєму проєкті Меленський вирішив частково зберегти колорит, хоч і надягнути на нього нові і більш безпечні архітектурні рішення. Втім, втілити в життя задум не вдалося — ідеї не сподобалися владі. Тож на конкурсі переміг архітектор Вільям Гесте, котрий запропонував кардинально нове рішення, яке не мало нічого спільного з історичним Подолом. Середньовічне серце Києва пожежа забрала назавжди, на його місці з’явилися широкі, на той час, вулиці, квартали правильної форми, просторі площі.
Цікаво, що Андрій Меленський все ж доклав свою руку до відбудови. Хоч його проєкт і не затвердили, втім він керував реалізацією на місці проєкту Гесте. І зміг органічно вписати його в непростий київський рельєф.
Керувала відбудовою спеціально створена комісія, до якої увійшли губернатор, архітектор, а також представники трьох основних станів: купців, міщан та духовенства. Працювала комісія аж до 1832 року.
Першими, до слова, почали відновлювати саме релігійні споруди: монастирі та церкви. Але причина навіть не в тому, що тогочасні кияни були надміру релігійними. А у великій кількості безхатченків, яких прихищали монастирі. Вони стали тогочасними пунктами незламності, а значить, і відновлення потребували першими. Так, на реконструкцію Флорівського та Братського монастирів було виділено безпрецедентні 200 тисяч рублів.
До слова, про погорільців. Влада намагалася їм допомогти. Видавалися гроші на відбудову, а також будівельні матеріали. Але був нюанс: переважна більшість допомоги надавалася не безповоротно, а у вигляді кредитів. Так кияни на довгі роки занурилися в борги і змушені були власними силами відновлювати життя, яке обірвала велика пожежа.
Символом нового Подолу став Контрактовий будинок, він мав відновити району торговельне значення. Втім, від пожежі Поділ так і не оговтався повною мірою, район втратив своє вирішальне значення. Адміністрація переїхала ближче до Печерська, а потім і на Хрещатик.
Пожежа 1811 року — одна із найбільших трагедій минулого. Втім, в історії Києва їх було так багато. Головний же урок їх не в тому, що біда трапляється, а в тому, що Київ переживає, оговтується і відновлюється від будь-яких потрясінь. Це наша історія і наша суперсила.