Київ та його околиці можуть похвалитися замками, які заслуговують на окрему увагу жителів і гостей регіону. Чимало з цих будівель добре збереглися до наших днів і відомі своїми унікальними історіями.
Які замки Києва варто відвідати та що відомо про їх будівництво - в матеріалі KyivTime.
Косий капонір
Фортецю "Косий капонір" на Печерську звели у 1844 році. Споруда належить до комплексу Нової Печерської фортеці, і вона була оборонним елементом Госпітального укріплення.
Назва "Косий" походить від особливості конструкції: стіни капоніра були розташовані під кутом до земляного валу фортеці, що забезпечувало можливість ведення флангового вогню.
У 1860-х роках "Косий капонір" став місцем ув’язнення суворого режиму, де утримували політичних в'язнів. Туди зазвичай потрапляли ті, хто виступав проти влади, зокрема революціонери. Також там здійснювали страти, найчастіше через розстріл.
Першими ув'язненими стали учасники Польського повстання 1863-1864 років. Згодом у капонірі утримували учасників революційних подій 1905–1907 років, таких як Борис Жаданівський.
Одним із найвідоміших в'язнів фортеці був революціонер Дмитро Богров, який 1 вересня 1911-го вбив голову Ради міністрів Російської імперії Петра Столипіна. 12 вересня того ж року його стратили через повішення у Лисогірському форті.
Нині на території фортеці можна побачити збережені оборонні елементи: справжні рови, земляні вали, дерев'яні паркани із загостреними кілками, гармати, які стоять у ряд, містки, арки, міцні цегляні стіни, бійниці та входи до підземних галерей. Ця місцина доступна для прогулянок і відпочинку.
У підземних залах фортеці розташовані музеї, до яких можна потрапити за окрему плату. В одному з них можна побачити умови утримання ув'язнених. Також серед експонатів - карета смертників, інформація про в'язнів та інші історичні артефакти.
Замок Річарда
Однією з найромантичніших і найзагадковіших споруд Києва є Замок Річарда на Андріївському узвозі. Його зведення тривало з 1902 по 1904 роки. Спочатку авторство будівлі помилково приписували архітектору Владиславу Городецькому, оскільки силует і стиль будівлі нагадують його роботи.
Ця споруда легко впізнавана завдяки готичним рельєфам, гострим шпилям й вежам. Однак Городецький не був автором проєкту й хто саме спроєктував Замок Річарда – невідомо й донині.
Існує версія, що проєкт будинку було викрадено, оскільки аналогічну будівлю планували звести для Міністерства внутрішніх справ на Аптекарському острові в Санкт-Петербурзі.
Назву "Замок Річарда" будівля отримала завдяки письменнику Віктору Некрасову. У 1967 році він першим розповів, як у дитинстві разом із друзями грав у дворі цього будинку, уявляючи, що перед ними величний замок із роману Вальтера Скотта "Айвенго".
Існує ще одна версія, яка пояснює походження такої казкової та загадкової назви. За переказами, кілька десятиліть у будинку мешкав торговець на ім'я Річард Юревич. Він володів крамницею неподалік і був відомий своїми захопливими розповідями. Під час Другої світової війни Річард переховував у підвалах будинку євреїв, рятуючи їх від переслідувань. Через його хоробрість і доброту постояльці дому прозвали його Річардом Левове Серце, і це прізвисько надовго закріпилося за ним.
Замок Річарда завжди мав репутацію містичного місця, а його жителі змінювалися надзвичайно швидко. Спершу трагічно загинув будівельний підрядник Дмитро Орлов, після чого його вдова з дітьми була змушена продати будинок. Згодом там оселялися купці та інші постояльці, але ніхто не залишався надовго.
Причиною стали моторошні завивання, які лунали зі стін будівлі, що створювало враження, ніби в будівлі проживають привиди чи нечиста сила. Згодом історик Степан Голубєв вирішив самостійно з’ясувати природу загадкових звуків. Він ретельно дослідив стіни, кімнати та інші приміщення будівлі, намагаючись знайти джерело моторошного виття.
Виявилося, що причина була цілком прозаїчною: в димоході будинку була закладена яєчна шкаралупа, яка пропускала вітер, створюючи характерний "містичний" свист. Крім того, у стіни було замуровано горлечка скляних пляшок, які теж свистіли, коли на вулиці здіймався вітер.
Особняк Аршавського
Особняк Аршавського або "Дім плачучої вдови" розташований в самому серці столиці – біля Офісу президента України. Історія будівлі бере свій початок із часів, коли там жив колезький радник Андрій Гербаневський.
Свого часу він придбав земельну ділянку, на якій стояла садиба, і вирішив збудувати дерев’яний будинок. Територію навколо прикрасили садом, у якому облаштували фонтан й приміщення для карет.
Згідно із заповітом, земельна ділянка перейшла у власність Льва Гербаневського, який пізніше продав садибу полтавському купцеві Олександру Аршавському. Новий власник звернувся до київського архітектора Едуарда Брадтмана з проханням спроєктувати та збудувати великий житловий будинок.
Будівельні роботи тривали з 1907 по 1908 роки. У той період було зведено двоповерховий цегляний особняк у стилі модерн. Будинок обладнали сучасними для того часу зручностями: на подвір’ї облаштували каналізаційну систему та водогін. Кожен поверх мав по 10 просторих кімнат, також були окремі приміщення для обслуги, місця для утримання автомобілів, винний льох і навіть пральні.
Особняк прикрасили кам’яними балконами, арочними вікнами та іншими декоративними елементами. Вхід із головного фасаду зробили нестандартно: він розташовувався не по центру, а праворуч. На фасаді також з’явилися ініціали "СА".
Однак купець не зміг утримувати такий масштабний будинок. Ще під час будівництва витрати значно перевищили очікуваний бюджет. Через це одразу після завершення робіт другий поверх почали здавати в оренду, щоб частково компенсувати витрати. Проте навіть доходів від оренди не вистачало, щоб покрити витрати на утримання садиби. Зрештою Аршавський вирішив її продати. Отримані кошти дозволили йому придбати два будинки на вулиці Басейній та земельну ділянку на Університетському узвозі.
У 1913 році особняк став власністю заможного купця Товія Апштейна. Цікаво й те, що декоративне гравіювання з ініціалами "СА", яке залишилося на фасаді, чудово підійшло його синам – Самуїлу та Соломону Апштейнам.
У купця також була дружина на ім’я Груня, яка, за легендою, і стала прототипом тієї самої вдови, на честь якої назвали будинок. Згідно з переказами, Товій Апштейн помер у 1917 році через хворобу. Після його смерті Груня ще два роки мешкала в особняку разом із родиною одного з синів. Вона важко переживала смерть чоловіка й, часто стояла біля вікна зі сльозами на очах, оплакуючи Товія. Слуги розповідали, що з часом вона почала розмовляти з покійним чоловіком.
За переказами, саме Груня побажала залишити після себе пам’ять у вигляді маскарона (скульптурної прикраси) з її обличчям. Очі маскарона під час дощу створюють ефекти "сліз".
Дехто вважає будинок містичним місцем. Нібито, якщо підійти до будівлі в тиші й уважно прислухатися, то можна почути тихий шепіт, який, як припускають, належить Товію та Груні.
Будинок Підгорського
Будинок Підгорського або Будинок самотнього лицаря – одна з найвідоміших та найромантичніших архітектурних споруд Києва. Будівлю поруч із Золотими воротами звів архітектор Микола Добачевський наприкінці 19 століття за замовленням польського землевласника Михайла Підгорського. Споруда спроєктована в стилі модернізованої готики, що додає їй унікального шарму.
Раніше на першому поверсі будівлі розташовувалося кафе-кондитерська "Біля Золотих воріт", яке згодом замінив кінотеатр. Верхні поверхи використовувалися як житлові приміщення, які здавалися в оренду.
У період радянської влади будинок був націоналізований. У ньому розміщувалися різні організації, а також облаштовувалися комунальні квартири.
Замок, виконаний у стилі середньовічної архітектури, привертає увагу своєю незвичайною атмосферою. Його архітектуру доповнюють химерна башта з гострим шпилем, стрільчасті вікна, зубчасті стіни, витончені ажурні грати. Особливий акцент створюють невеликі скульптури міфічних істот – "летючих мавп", які ніби підтримують арку над входом у вежу.
На підлозі біля входу до замку можна побачити викладений мозаїкою на мармурі вітальний напис Salve!, що з латинської означає "Вітаємо".
У середині 20 століття, за переказами, в одному з сусідніх будинків мешкала молода художниця. Вона закохалася у свого товариша по навчанню і між ними зав'язалися романтичні стосунки. Проте згодом хлопець залишив її, віддавши перевагу доньці місцевого торговця бакалією. Дівчина важко пережила розрив. Одного разу, гуляючи вулицею, вона вирішила зробити малюнок із зображенням будинку барона. Химери, які раніше викликали у неї страх, раптом здалися близькими та навіть дружніми. Поринувши у творчий процес, вона не помітила, як почала "спілкуватися" зі скульптурами, що нагадували летючих мавп, розповідаючи їм свою історію. Незабаром її життя змінилося на краще.
З того часу місцеві жителі стали вірити, що звернення до скульптур химер допомагає знайти рішення у складних життєвих обставинах.
Кловський палац
Кловський палац спорудили в 1756 році для розміщення членів імператорської родини, які відвідували Києво-Печерську Лавру під час молебнів, а також для представників вищого духовенства.
Проєкт палацу розробили архітектори Йоган Шедель та Петро Неєлов. Безпосереднє керівництво будівельними роботами здійснював Степан Ковнір, який інтегрував у дизайн та архітектурну композицію елементи української народної стилістики.
Палац розташований на вулиці Пилипа Орлика – на території історичної місцевості Клов, яка свого часу належала Києво-Печерській лаврі. Загальна площа палацу становить 3,2 тисячі квадратних метрів.
За роки свого існування палац використовувався для різних цілей. Зокрема, там розташовувалася друкарня Києво-Печерської лаври. Згодом приміщення переобладнали у військовий шпиталь, а у період із 1811 по 1856 роки в будівлі була облаштована перша чоловіча гімназія. Після цього, з 1856 по 1917 роки, в палаці було жіноче духовне училище.
Під час Української революції 1917-1921 років будівля зазнала значних пошкоджень, проте вже у 1930 році її відновили.
У період з 1975 по 2003 роки в Кловському палаці розташовувався Музей історії Києва. Після цього мерія передала будівлю у державну власність.
Палац є зразком архітектури у стилі бароко. Спочатку він був двоповерховим, але в 1863-му до нього добудували третій поверх. Внутрішнє оздоблення палацу прикрашали розписи українських митців.
У 2003 році Кловський палац було передано у користування Верховному Суду. Роботи з реконструкції та модернізації будівлі тривали до 2009 року.
Нині Кловський палац є архітектурною пам’яткою національного значення. Споруда вирізняється своїми строгими та водночас вишуканими формами, і вражає майстерним декором. Стіни прикрашені пілястрами, а віконні прорізи оздоблені лиштвою та фронтонами.
Одним із найвишуканіших приміщень палацу є зал пленарних засідань, де стелю та стіни прикрашають художні розписи, що зображають богів Давнього Риму та Греції. Авторами цих розписів є українські художники Олександр Кулаков і Наталія Литовченко.
Для залів палацу виготовили меблі, стилізовані під середину 18 століття. Інтер’єри доповнюють елегантні люстри та ліпнина, яка прикрашає стіни, створюючи атмосферу розкоші.