Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно

В Україні триває процес втілення в життя права українського народу на свою помісну церкву.

І українські церкви, і органи влади, і віряни шукають способу канонічно легалізувати фактичне існування незалежних українських православних церков і таким чином покласти край маніпуляціям з Москви про “розкольництво” УПЦ КП і УАПЦ.

При цьому слід згадати, що не тільки українці мають проблеми з церквами-гегемонами. Час від часу спалахують конфлікти у православних Польщі, країн Балтії, Чорногорської і Македонської православних церков з Сербською православною церквою.

Особливо гостро точиться “канонічна війна” на Балканах, де чорногорці намагаються вибороти автокефалію своєї церкви від Белграда.

Ми звернулися по коментар до чорногорського журналіста, одного зі співзасновників “Чорногорського руху”, прибічника автокефалії Чорногорської православної церкви Слободана Йовановича. Слободан не тільки розповів, як йому бачаться становище й боротьба українців і чорногорців за національну церкву, а й прочитав цілу лекцію з історії церкви в Україні. Ми вирішили навести її повністю. Деякі твердження бачаться нам доволі застарілими, але ми маємо розуміти, як нашу історію і наші прагнення бачать наші колеги за кордоном.

Отже, слово нашому гостеві (тут можна прочитати цей текст чорногорською).

Слободан Йованович: За легендою середньовічна Україна познайомилася з християнською вірою через апостола Андрія, який поставив хрест на київському пагорбі, де пізніше збудовано Андріївську церкву.

Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно - image DSC02816 on https://kyivtime.co.ua
Андріївська церква. Фото: І. Скринець

Велика княгиня Ольга (945-962), успадкувавши владу від свого чоловіка князя Ігоря (912-945), першою почала офіційно запроваджувати християнство у Київській Русі, а сама стала християнкою 955 року.

Володимир Великий (980-1015), син київського князя Святослава, прийняв християнство 988 року в Херсонесі на півострові Крим. Цим він не тільки започаткував перехід до християнства населення Київської Русі, а християнізацію всіх східнослов’янських народів.

Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно - image Jovanovic on https://kyivtime.co.ua
Слободан Йованович, співзасновник і активіст “Чорногорського руху”, журналіст, громадський діяч. Цікавиться історією і сьогоденням України, підтримує автокефалію Української церкви
Ярослав Мудрий (1019-1054), син київського князя Володимира Великого, далі поширював християнство. Велике значення мало заснування 1037 року церковної ієрархії на чолі з київським митрополитом Іларіоном, русичем, а не греком, як до цього. Митрополит Київський підпорядковувався Патріархові в Константинополі-Царграді. У часи Ярослава Мудрого збудовано сотні церков у візантійському стилі. Лише в Києві того часу було понад 400 церков, серед яких і собор Святої Софії, який стоїть досі. Середньовічна Українська церква була близька до візантійської східнохристиянської традиції, але політично й духовно активно контактувала і з осердям західного християнства – Римом.

Після тривалого періоду династійної боротьби й руїни Київська Русь переживає новий злет у добу Володимира ІІ Мономаха (1113-1125), коли величезна культурно-релігійна робота зосередилася у Києво-Печерській лаврі, найстарішому православному комплексі всієї Східної Європи.

Татари (монголи) нападають з 1223 року на східні українські князівства й Київ, 16 грудня 1240 року захоплюють Київ, грабують і цілковито руйнують його. Знищено більше 600 церков і 20 великих монастирів, а офіційна резиденція української церкви тимчасово переїжджає у західноукраїнське місто Галич. Царгородський патріарх 1303 року надає Галицько-Волинській Русі особливий митрополичий статус – як тимчасово переміщеній з Києва митрополії.

Інша частина руських християн у Владимиро-Суздальському князівстві формує окрему митрополію з обмеженою автономією, що викликано татарською окупацією тієї території. З початку XV століття всі староукраїнські митрополії знову мали свій центр у Києві під назвою Митрополії Київської, Галицької і всієї Русі.

Цікаво, що протягом XIV століття українці називаються своїм латинським іменем – рутени, а земля їхня – Рутенія. У другій половині XIV століття українські терени займає Велике князівство Литовське, яке незабаром приймає католицтво як офіційну релігію і чинить тиск на українців з метою змусити до переходу в католицтво. 1413 року було проголошено так звану Городельську унію, за деякими положеннями якої виконувати владні функції могли тільки католики. Таке ставлення Литви й Польщі, які тримали Україну під контролем, примушує українську шляхту шукати союзників, зокрема і в православному Великому князівстві Московському. З огляду на те, що Царгород на той час вже перебував під владою Оттоманської імперії, а Київ – під литовсько-польським контролем, Московська єпархія 1448 року самовільно виходить з Київської митрополії, у чому її підтримали і деякі українські церковні посадовці.
Литва і Польща об’єднуються 1569 року так званою Люблінською унією, свідомі московської і татарської загрози, і цілий український простір потрапляє під їхню владу. Утискається українська православна церква, що викликає гострі конфлікти між українцями й поляками.

Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно - image P8270170 on https://kyivtime.co.ua
Костьол Св. Миколая

Шляхетський рід Острозьких розвиває друкарство, видає книжки українською мовою. У їхній друкарні вдруковану перше повне видання Біблії старослов’янською мовою, знане зараз як Острозька Біблія. Наслідком міжнародної і суспільної ситуації, польської окупації і розвитку релігійних громад стало укладення 1596 року Берестейської унії – своєрідного конкордату православної і Римської церков. Київський митрополит і більшість ієрархів підписали акт об’єднання і створили так звану «уніатську» – Українську греко-католицьку церкву з метою захисту української церковної самобутності. Було укладено договір з 33 статей, складений у 1594-1595 роках українськими й білоруськими єпископами, між Київсько-галицькою митрополією і Ватиканом про те, що митрополія переходить під юрисдикцію римо-католицької церкви. Головну роль у написанні угоди мали два волинських єпископи – Кирило Терлецький та Іпатій Потій.

Від початків християнства у Київській Русі Київська митрополія підпорядковувалася Царгородському патріархату, а Київській митрополії підпорядковувалися єпархії усіх східнослов’янських земель, включно з молодою Московською єпархією. Після окупації Константинополя османами й ослаблення впливу Києва Московська єпархія 1448 року виходить зі складу Київської митрополії. Москва претендує на роль нового центру православ’я і нової імперської сили на цих землях, просуваючи нову ідеологічну й політичну доктрину – Третій Рим. Велике князівство Московське свою розширену територію 1547 року оголошує Московською державою, самопроголошеним царством, все далі перебираючи на себе залишки колишньої слави й величі середньовічної української держави – Київської Русі. 1686 року під тиском Константинопольський патріарх зрікся свого верховенства над Київською церквою, передавши юрисдикцію Москві. Ця подія стає певною віхою в історії української церкви, особливо з огляду на те, що дуже багато українських монахів та ієрархів стали віддавати свої сили розвитку православного центру в Москві. Рішенням Петра Першого український ієрарх Степан Яворський стає московським митрополитом, після нього – українець Феофан Прокопович, далі – українець Дмитро Туптало, більш відомий як святий Дмитро Ростовський. У московській православній ієрархії сім десятків важливих посад обіймали українці, які добровільно прийняли московську політичну роль створення сильного православного центру.

З іншого боку, частина українського поспільства вважала Греко-католицьку церкву способом підпорядкувати українців польській владі – у цьому добре допомагала пропаганда орієнтованих на Москву священиків і посполитих. Після підписання Переяславського договору між Україною (Київською Руссю) і Московією у 1654 році кількість українців, що спрямовують свої шляхи до Москви, постійно зростає. У Москві створилася невелика українська спільнота, названа пізніше Малоруським двором – за середньовічним ядром Київської Русі – землями навколо Києва, знаними як Мала Русь, засновується Андріївський монастир, що мав дуже великий вплив на напрямок розвитку Московської церкви й політику патріарха Никона. Його вплив призводить до церковних реформ і розколу на старовірів і прибічників никоніанства.

1720 року Петро забороняє друк книг українською мовою і наказує всю українську документацію перевести на російську мову. З 1721 року Петро перейменовує Московію і Україну-Русь на Російську імперію.

Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно - image 8 on https://kyivtime.co.ua
Софія Київська

Указом Синоду Російської церкви від 1769 року забороняються всі українські букварі. Імператриця Катерина ІІ розширює політику російщення України: скасовує автономію Української церкви, придушує давні традиції і обряд, російщить духовну освіту, закриває Києво-Могилянську академію і засновує нову Київську духовну академію, з російськими викладачами й російською освітньою системою.

Валуєвським циркуляром 1863 року цілковито забороняється українська мова з резолюцією міністра: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не буде!»

Емським указом імператора Олександра ІІ 1876 року забороняється українська література у всій Російській імперії.

У Галичині й на Буковині під Габсбурзькою монархією (з 1772 і 1774 рр. відповідно) уніатська церква іменується Греко-католицькою з тими самими правами, що й Римо-католицька. У час між двома світовими війнами Греко-католицька церква мала захист Риму, і поляки часто створювали тиск на православне населення з метою присилувати його до переходу в Греко-католицьку церкву, аж доки вона постала справжнім символом Церкви українських націоналістів. У цей період сотні українських православних церков було зруйновано або перебудовано, причому значна частина їх була безцінними пам’ятками середньовічної української культури. Лише за два місяці й938 року було зруйновано 138 українських православних церков, здебільшого на землях середньовічних українських князівств – Холмщині й Підляшші.

У часи СРСР в певний момент Сталін послабив суворість режиму й трохи полегшив релігійне життя у соціалістичному суспільстві. З 1943 року до Російської православної церкви в Україні з боку Сталіна взагалі демонструвалося доволі лояльне ставлення. З іншого боку, дві потужні українські церкви – Автокефальна православна й Греко-католицька – і далі заборонялися і придушувалися. Після смерті митрополита Шептицького 1944 року радянська преса зразу почала посилений штурм національної церкви галицьких українців. Через два роки, після ув’язнення багатьох греко-католицьких єпископів, Церкву силоміць приєднали до Російської православної. Усі церковні об’єкти в Західній Україні перейшли в підпорядкування Московської патріархії.

Зараз в Україні діє чотири потужні церкви: Українська греко-католицька церква, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква – Київський патріархат і Українська православна церква Московського патріархату, більшість вірних якої становлять етнічні росіяни, чисельність яких в Україні становить до 8 млн.

Бурхлива історія Української греко-католицької церкви спричинила появу численних її філіалів серед українських діаспор у всьому світі, особливо Польщі, Канаді й США. В Україні живе близько 6 млн греко-католиків – таким чином, вони становлять меншість між громадянами православного сповідання.

Центр Української православної церкви Московського патріархату розташований у Києво-Печерській лаврі. Вона вважає себе наступницею давньої Київської митрополії і Українського екзархату Російської православної церкви. Згідно з дослідженням Центру Разумкова, до неї належить близько 11% українських вірян, і цей показник постійно зменшується на користь вірних Київського патріархату й тих, хто не визнає жодного патріархату. Українська православна церква (МП) реформована перед самим розпадом Радянського Союзу у 1990 році. До цього вона була українською філією Російської православної церкви, найбільшу частину вірних якої становлять етнічні росіяни південно-східних регіонів України.

Українська православна церква Київського патріархату офіційно заснована через рік після падіння СРСР – 1992 року. Після ухвалення Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року за ініціативою митрополита Філарета 1-3 листопада 1991 року проведено Помісний собор Української православної церкви, який одноголосно підтримав незалежність і автокефалію Української церкви. Собор повідомив московському патріарху й верхівці Російської церкви про своє рішення, але постановою 1-2 квітня 1992 року Архієрейський собор РПЦ відмовився надати автокефалію УПЦ. Українська православна церква Київського патріархату досі не визнана іншими православними церквами, особливо якщо говоримо про РПЦ і УПЦ (МП).

Слободан Йованович: Ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно - image P6040115 on https://kyivtime.co.ua

На Всеукраїнському помісному соборі 1995 року митрополита Філарета проголошено патріархом Київським і всієї руси-України. Патріарха Філарета 1997 року РПЦ відлучила від церкви, але Синод і Собор УПЦ КП не визнає цього чину легальним і дійсним. Сьогодні Українська православна церква Київського патріархату має 40 архієреїв і більше 4000 парафій, об’єднаних у 29 єпархій. До складу Церкви входять Київська, Львівська, Волинська богословські академії, семінарії у Рівному й Дніпрі, Богословський інститут в Івано-Франківську, богословське відділення філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету.

Українська автокефальна православна церква – ще одна православна церква в Україні, яка вважається неканонічною. Заснована вона 1921 року в Києві після проголошення вперше за тривалий час незалежності Української Народної Республіки. Далі в Україні відбувалася так звана українізація, була можливість вільного розвитку національної культури й мови з метою швидше примирити українців до нової радянсько-комуністичної політики Кремля.

Загалом серед громадян України кількість релігійних (за даними від 2006 року) не перевищує 40%. Це люди, які регулярно відвідують церкви. Проте це не означає, що всі інші не відчувають своєї приналежності до якоїсь конфесії.

Зі згаданих близько 40% воцерковлених осіб найвищий відсоток вірних Київського патріархату – близько 15%. Далі йде УПЦ (МП) – близько 11%, до 5% – вірні УГКЦ. Усі інші конфесії значно менше поширені. Те саме дослідження свідчить, що і серед осіб, які не вважають себе дуже релігійними, але дотримуються традицій своїх церков: 40% відносять себе до Київського патріархату, до 30% – Московського патріархату, трохи більше 14% – УГКЦ.

Якщо говорити про Українську православну церкву Київського патріархату, з якою Чорногорська православна церква має сестринські відносини й повну взаємну повагу завдяки особистим товариським стосункам Патріарха Філарета й чорногорського владики Митрополита Михайла, бачимо надзвичайну схожість двох Церков і пов’язаність їхніх доль через подібність історичних умов, коли йдеться про національні церкви.

Чорногорська православна церква також припинила свою діяльність декретом регента Королівства Сербії після анексії Чорногорії 1918 року. Чорногорська церква відновлена 1993 року. Першим главою ЧПЦ був єпископ Антоній Абрамович. Після його смерті 1996 року чорногорці обрали новим главою своєї церкви тодішнього православного пароха Константинопольського патріархату в Римі архімандрита Міраша Дедеїча. Через рукопокладення він був освячений у єпископи й отримав церковне ім’я Михайло. У Соборі святих Параскеви й Софії 1998 року Михайло рукопокладений єпископом Чорногорської православної церкви. Хіротонію вчинив патріарх Болгарської православної церкви Пимен. На рукопокладенні прислужували митрополит софійський Інокентій, митрополит доростольський Генадій і ще п’ять єпископів та чотири священики. Ця хіротонія мала підтримку й благословення УПЦ КП. Тим часом Чорногорська церква не визнана Сербською православною церквою і під її тиском – більшістю православних церков.

Після розпаду СРСР і Югославії та формуванням нової політичної карти Європи почався процес створення нових і відновлення давніших автокефальних церков. Російська і Сербська церкви опираються втраті «своїх» територій, намагаючись зберегти фінансові джерела й політичний вплив у інших державах. Після розпаду СРСР дійшло й до конфлікту між Вселенською патріархією і «Третім Римом». У середині 90-х навіть дійшло до припинення молитовного спілкування між РПЦ і Константинополем. Вселенський патріарх прийняв під свою юрисдикцію православні єпархії Естонії, які вийшли зі складу РПЦ. До гострих конфліктів між Константинополем і Москвою з питань організації церков поза державними територіями дійшло в період 2002-2004 років. І хоч зрозуміло, що проблеми між православними церквами виникають через питання юрисдикції, канонічного права й зловживання ним з боку церков, які неканонічно використовують своє становище й заперечують територіальний устрій, ознак змін у поведінці РПЦ і СПЦ не видно.

* * *

Після такої розлогої лекції мусимо ще трішки додати щодо іншої колеги українських православних церков – Македонської православної церкви.
Як повідомляють грецькі ЗМІ, прем’єр-міністр Греції після перемовин з очільником уряду Македонії Зораном Заєвим мав зустріч з Вселенським патріархом Варфоломієм, від якого українські православні чекають томос про автокефалію.

Алексіс Ципрас обговорював з Варфоломієм стосунки Грецької православної церкви з Македонською православною церквою. Тут слід вказати, що і МПЦ, як ЧПЦ, Сербська православна церква вважає неканонічною і розкольницькою.

Згідно з повідомленнями ЗМІ, греки бачать проблему не тільки в назві держави Македонії, а й у назві Македонської церкви. Зоран Заєв своєму грецькому колезі відповів, що звернувся до Вселенського патріарха з проханням вирішити долю імені МПЦ.

І тут постає та сама проблема, що з українським православ’ям: потужний вплив авторитетних гравців – грецької і сербської церков.

Македонці пропонують, щоб Вселенський патріарх затвердив ім’я їхньої церкви: Македонська православна церква – Охридська архієпископія.

МПЦ проголосила незалежність від Сербської церкви 1967 року. Відтоді Белград вважає її неканонічною структурою. Єдиною канонічною організацією в Македонії СПЦ вважає свою Охридську архієпископію. Натомість МПЦ вважає себе автокефальною православною церквою з юрисдикцією на території Македонії.

Щоб ще більше розбурхати македонських православних, патріарх сербський Павло 2015 року видав «томос про автономію Охридської архієпископії». Зараз СПЦ припинила спілкування як з МПЦ, так і з македонцями, які підтримують МПЦ.
Македонська церква назвала це рішення Собору СПЦ «оголошенням церковної війни вірянам Македонії».

Як бачимо, багатьом православним церквам, що намагаються вибороти автокефалію на територіях своїх держав, нелегко дається протистояння з «материнськими» церквами.

Володимир Криницький

  • 24
  •  
  •  
  •  
  •  
  • 1
  •  
  •  
    25
    Shares


ПРИЄДНУЙТЕСЯ!
Наш Фейсбук: facebook.com/kyivtime.in.ua
Наш Телеграм: t.me/kyivtime_co_ua
Наш Твіттер: twitter.com/kyivtime

За темою:

Leave a Comment