Чи варто українцям відмовитися від Криму й Донбасу

Професор Юрій Шевчук розглядає болюче для багатьох українців питання: територіальне.

Чи варто українцям відмовитися від Криму й Донбасу - image 225033 on https://kyivtime.co.ua

Весною 2014 р. незабаром після російської анексії Криму в одному провідному американському університеті з давньою традицією совєтських і пост-совєтських досліджень відбувся круглий стіл. В дискусії взяли участь американські, російські та українські експерти, які опинилися під рукою в ситуації, коли події навколо України стрімко розвивалися, а потреба їхнього аналізу була нагальною. Тон розмови задав місцевий політолог з великим авторитетом. Він мав бути безстороннім і об’єктивним арбітром між російським й українським учасниками дискусії. Але чи то голод, бо професор-політолог їв свій обід просто за столом перед слухачами, чи нездатність робити кілька речей на раз (їсти, думати й промовляти, наприклад), змусили його почати з такої характеризації: “Звичайно ж, Україна – це глибоко поділена країна”. Все, що казалося далі, вже не мало великого значення і було грою в одні ворота – українські. Ніхто ні з промовців круглого столу, ні з понад сотні гостро зацікавлених слухачів не піддав сумніву тенденційного “оплакування” американцем чергової жертви московської аґресії. Росіяни мали всі підстави привітати себе з успіхом, якого досягнули навіть ще не відкривши рота. Адже теза про “глибоку поділеність” України – це варіяція на давню як світ московську фабрикацію про те, що Україна штучне і “неприродне” утворення, конструкт чи то польсько-австрійської, чи німецької, чи західної змови проти Росії, непорозуміння історії, яке Путін всього лишень виправляє. У такій оптиці Україна – агломерація нічим не сполучених між собою частини, нежиттєздатна і провальна недокраїна, яку слід повернути в її природне російське лоно.

Глибоко поділена Україна кажете? Невже Україна глибше поділена, як Сполучені Штати Америки, з їхнім уперто незагойним расистським минулим і ціннісною поляризацією між Півднем і Північчю? Я вже не кажу про поляризацію майнову. Невже Україна глибше поділена, як Канада з її давнім протистоянням між Квебеком і рештою країни і фіктивною двомовністю, що ледве діє навіть на рівні державних установ? Невже Україна глибше поділена, як сьогоднішня Еспанія, з її історією баскського тероризму чи каталонського сепаратизму? Невже Україна глибше поділена як нинішні Велика Британія, Бельгія, Індія, Росія, Китай чи инші багатоетнічні, багатоконфесійні, багатомовні утворення. Лише одна успішно проведена інформаційна диверсія Кремля штовхнула американську демократію в саморуйнівний штопор. Те ж можна сказати про нинішню траєкторію розвитку подій у Великій Британії в контексті Брекзиту, чи у Польщі з її прокремлівською політикою пам’яті такою ж лицемірною, як і самогубчою. Не забуваймо, що жодна з цих країн не є в стані війни зі смертельним ворогом. Тому в порівнянні з ними Україна, оточена країнами, що відкрито зазіхають на її територію, виріжняється просто таки дивовижною життєвістю і рівнем внутрішньої солідарности.

Тут питання не стільки у факті чи глибині внутрішніх поділів, і навіть не в готовності світу ставати на московську точку зору й повторювати імперську ідеологему про “глибоку поділеність і неприродність” України, готовність бачити скалку в чужому оці й не помічати колоди у власному. Питання в тому, що самі українці надто часто виявляються нездатними на державницьке думання про себе і свій національний проєкт, нездатними всіляко наголошувати на тому, що їх єднає на відміну від того, що поділяє. Десятиліттями українські соціологи чи історики проводять дослідження за московськими лекалами про поляризовану Україну, опитуючи населення двох таких полюсів Львова й Донецька, а не, скажімо, трьох чи чотирьох. Такий примітивний і спокусливо простий бінарний підхід тоді поспіль застосовує до України міжнародна преса, мовляв Україна – це протистояння між україномовним, католицьким й національно свідомим Львовом з околицями й російськомовним, православним, промосковським Донбасом. Все, що посередині не має значення. Дешево і сердито. А головне помічно як для не дуже допитливих журналістів, так і кремлівських ідеологів, які кращої допомоги від українських вчених і зичити собі не могли. Цей ненауковий, але простий підхід виявився таким спокусливим, що його й тепер мало хто піддає сумніву. Як і мало хто застановлюється над тим, чому соціологи, неначе змовившись, досліджують українську ідентичність за тим, як люди ставляться до Степана Бандери. У 1978 році мене, поліщука з Волині, що опинився в Київському державному університеті ім. Шевченка серед бананової молоді престижного факультету романо-германської філології, незмінно називали бандерівцем, звісно ж за те, що я “демонтративно говорив українською”. Тоді російські шовіністи визначали українців тільки і винятково за Бандерою. Зараз, через сорок років, українські соціологи як загіпнотизовані продовжують цю московську практику. Чому не питати інформантів про те, як вони ставляться, скажімо, до Андрея Шептицького чи Юрія Шевельова, чи Василя Стуса. Сьогодні українці надто часто продовжують ґенерувати дискурс про самих себе за московськими лекалами, надто часто дивляться на себе московськими очима, повторюючи московські фабрикації.

Кожна без винятку сучасна нація має в надлишку як рис, що об’єднують її, так і тих, що поділяють. Якщо говорити про “штучність” якогось державного утворення, то Російська федерація, ця сучасна колоніяльна імперія, насильницьки сшита з сотень народів, з їхніми дуже відмінними від російської культурами, релігіями, мовами, історичним досвідом, територіями і т. д., була б першою кандидаткою. Однак про цей незаперечний факт чомусь ніхто не говорить навіть в інформаційному просторі України. Водночас теза про “поділеність” і “неприродність” України бомбардує її громадян у різник відмінах прямо і за імплікацією. То нам кажуть, що треба подякувати Богові за втрату Донбасу, бо в ньому мало чи й взагалі нічого українського. У тому ж ключі чуємо, що Крим ніколи не був і не може бути українським. Українці, здавалося б, давно погодилися й не заперечують, як чують, що Одеса це “рускоговорящий город”, завжди була і лишається, як зрештою і Харків, Січеслав компромісно здекомунізований на Дніпро, Херсон, Миколаїв, Маріюполь, Чернігів і зрештою сам престольний Київ. Це теж міста не менш зросійщені й знелюднені від українців, як Донбас і Крим. Їх теж оголосити “неукраїнськими”? Хіба не це кінцевий пунк призначення логіки про неприродність й глибоку поділеність України?

Кожен, хто достатньо добре знає світову історію, теж мусить знати, що штучні держави, зібрані із різних етносів, є нормою, а “природні” – фікцією. Навіть найбільш моноетнічна, мономовна, моноконфесійна держава при пильнішому розгляді виявить низку розламів. Як це не парадоксально звучить, але для держави чи нації (у західній традиції обидва слова часто вживають як синоніми) важливий не стільки факт її “штучности”, скільки фікція її єдности. За впливовою нині теорією Бенедикта Андерсона, нації – це “уявні громади”. Спільність мови, території, історії й инших рис має значення для нації в тій мірі, в якій вони допомагають їй уявляти себе однією колективністю, засадничо відмінною від инших, особливо сусідніх. Нація сильна тоді, коли уява про спільність мови, території, духу, цінностей і т. ин. сильніша за відчуття відмінностей в самій нації, коли фікція національної єдности стає реальністю, яку не піддають сумніву. У випадку України це, коли волиняк, поліщук, гуцул, кримчанин, слобожанин, луганець чи бесараб бачать між собою насамперед спорідненість, а не ріжницю, коли вони уявляють себе частиною одного культурного, географічного, ціннісного й історичного простору. Не таємниця, що сьогодні самим українцям гостро бракує переконаности в своїй єдности. Не диво, що час від часу з їхнього ж середовища вперто лунають заяви про те, що Крим ніколи не був українським, що Донбас – це безнадійно уражена московською гангреною кінцівка українського тіла, яку краще ампутувати.

Що стосується Криму чи Донбасу, то питання не про те, чому вони такі чужі і “неукраїнські” сьогодні. Питання в тому, яким дивом Донбас і Крим виявляють незаперечні ознаки приналежности до українського культурного материка, після довгих років безперервного, масованого, брутального зросійщення. З якої незбагенної причини нібито неукраїнський Донбас міг народити таких світочів, як Василь Стус, Олекса Тихий, Микола Руденко, Іван та Надія Світличні, Іван Дзюба та багато инших, без яких годі уявити собі Україну? Крим і Донбас є українськими у цілому ряді незаперечних сенсів.

По-перше, це складові визнаної міжнародним правом, низкою угод території суверенної України. Відторгнення на користь держави-аґресора руйнує всю безпекову архітектуру повоєнної Европи і створює небезпечний прецедент, за яким тоді можна ставити під сумнів належність инших територій до їхніх теперішніх країн. Це особливо небезпечний прецедент для самої України. За такою поразницькою логікою, якщо Крим і Донбас сьогодні якийсь “патріот” оголошує неукраїнськими, то завтра инший скаже те саме про Закарпаття, Буковину чи Бесарабію.

По-друге, історія Криму і Донбасу, те, хто і як довго населяв їх, до яких попередніх утворень вони колись належали, не має більшого значення, ніж минуле російського Калінінґраду (колишнього Кенінґсбергу) чи всієї Карелії з Кубанню, французьких провінцій Альзас-Лорен (колишнього Ельзасу з Лотаринґією), острова Корсики, італійського Південного Тиролю і т. д. без кінця.

По-третє, Крим і Донбас, а також инші землі: Одеса, Миколаїв, Херсон, Харків і т. д., що вважаються “неукраїнськими”, бо там всі, мовляв, говорять російською, в дійсності населяли й населяють нині сотні тисяч, що не тільки бачать себе етнічними українцями, але й вважають українську мову рідною. Инша справа, що у незалежній Україні цих людей роками зводили до “мовчазної більшости”, невидимої і німої. Атмосфера постійного й інституціоналізованого насильства, яка панує в незалежній Україні призводить до того, що українці воліють або мовчати, або висловлюватися на публіці російською, бо так безпечніше. Бо в такий спосіб їх не дискримінуватимуть на праці, в сфері обслуговування й освіти, в судах. Бо в такий спосіб їх не трактуватимуть як провінційних дебілів, недоумків, що викликають огиду, чи в кращому випадку – жаль. Бо в такий спосіб їх не вбиватимуть, як вбивають за мову сьогодні на окупованих росіянами територіях, їм не ламатимуть щелепи, як це зробили прикордоникові в Маріюполі за прохання обслужити його українською. Зробили безкарно.

Твердження про нібито віковічну “російськість” півдня й сходу України – це московська фабрикація, імперський міт, що його самі українці глибоко засвоїли, замість того, щоб викрити й відкинути раз і назавжди. Так звані “російськомовні” реґіони України є такими тільки тому, що український люд у них лишається позбавленим голосу в політиці, інформаційній царині й публічному просторі. Це незаперечна реальність московського неоколоніялізму. Йому нарешті треба покласти край, якщо Україна хоче зберегти свободу й незалежність.

Сьогодні українці продовжують бути невидимими для політиків, бізнесу, сфери послуг, кіновиробництва, телебачення і врешті решт для самих себе. Їх першими іґнорує і зраджує українська влада, засоби масової інформації, а тепер і ті, хто закликає добровільно відмовитися від Донбасу, бо він нібито неукраїнський чи недостатньо український. Сьогодні україномовні українці надто часто просто не існують поза Волинню й Галичиною. Їх начебто нема. Хоч часом вони, випадаючи зі сценарію київських русифікаторів, вигулькують в якомусь сюжеті Громадського телебачення, коли київський репортер бере інтерв’ю в жінки з зони бойових дій, чию хату щойно знищили росіяни. Репортер звертається до неї російською а місцева луганка, якої взагалі не повинно існувати, відповідає йому … українською. Репортер, як і належить носієві московського менталітету, не чує її і далі веде все інтерв’ю мовою ворога з людиною, щойно цим ворогом бруталізованою.

Таке імперське бачення цілих реґіонів України без українців проникає у найглибші шпарини суспільної свідомости, його часто поширюють провідники громадської думки, цілі інституції. Наприклад українська редакція Радіо “Свобода” веде російськомовні передачі “Донбас. Реалії” та “Крим. Реалії” теж вочевидь з презумцією, що в цих регіонах самі російськомовці і української не розуміють. У травні 2017 р. мене запросили на живий етер такої передачі і за десять хвилин до початку повідомили, що ведуча говоритиме російською, а я можу українською. Я відповів, що не беру участи в мовношизофренічних форматах, мовляв, або ведуча розмовлятиме зі мною українською, або ніякого етеру не буде. Після кількох панічних хвилин перемовин мені сказали, що справа влаштована і все буде українською. Коли студія відкрила телефонні лінії для дзвінків, всі вони були українською, не російською, не суржиком, а доброю українською від донбасців, яких на Радіо “Свобода” з її капітулянтським промосковським форматом не хочуть ні бачити, ні чути.

У відповідності з цією ж настановою і урядові, і приватні чинники будують свою політику до окупованих як військово, так і покищо тільки культурно теренів країни. Покищо – бо історія свідчить, що за мовно-культурною окупацією неуникно йде окупація військова. Сумнозвісне міністерство інформації, наприклад, оголошує план створити спеціяльну російськомовну публікацію для Донбасу. Міністр внутрішніх справ Аваков, який став символом українофобії в цій країні, оголошує про необхідність “компромісу” у мовному питанні, пропонуючи стару, як російський імперіялізм ідею про “тимчасовий/постійний статус російської мови як регіональної”. Регіональний статус для російської мови на практиці означає узаконення мовної окупації Донбасу Москвою. Тепер відвертим рупором цієї окупуації є не другорядний член уряду, а очільник міністерства, покликаного захищати Конституцію, ту саму, що оголошує українську мову державною, мову, якою Аваков четвертий рік не сподобиться оволодіти і користуватися. З уст пана міністра найновіша ініціятива про інституціоналізовану русифікацію Донбасу звучить так само переконливо, якби її озвучив сам Владімір Путін. Цілком за орвелянською логікою московської пропаганди, коли мир – це війна, брехня – це правда, а ненависть – це любов, Аваков називає капітуляцію перед ворогом “компромісом”.

Україномовні громадяни завжди були і є справжньою опорою незалежности України, величезним і незамінним людським капіталом, на який влада повинна покладатися й використовувати насамперед. Саме вони дивовижним чином з’явилися наче нізвідки весною 2014 року, в нібито поспіль російськомовному півдні й сході України, щоб завдати ганебної поразки “російській весні”. Пора нарешті повернутися обличчям до цих українців, побачити й почути їх в Одесі, Харкові, Січеславі чи Києві, визнати їхню стратегічну, екзистенційну цінність для нашої свободи й незалежности, підтримати їх політично, культурно, морально й матеріяльно, дати їм голос і справжнє представництво скрізь, де приймаються рішення, – увладнити їх. Пора нарешті перестати трактувати українців як розмінну монету у “компромісах”, що їх ініціюють капітулянти.

За всі роки незалежности мільйони українців так і не отримали реального шансу стати українцями за мовою, культурою, духовністю. Замість послідовної державницької гуманітарнії політики, що активно сприяла б деколонізації та створенню української політичної нації, об’єднаної спільною мовою, свідомістю спільної долі, спільним баченням власної історії, любов’ю до своєї землі, спільними цінностями, кожен уряд лише виявляв власну імпотентність, неспроможність до державного будівництва. Українцям натомість пропонували російщину сяк-так перепаковану, а частіше навіть без претензії на національну самобутність. Олігархічна система замість власної музики роками пропонує українцям московський кримінальний шансон, замість національного кінематографа – бездарні імітації, населені російськими героями з російськими історіями і робленими для споживача з так званої СНД. Замість відродженої і осучасненої системи освіти й науки – нам пропонують недофінансоване декоративно українське шкільництво, що й далі вживляє у свідомість молоді російську мову, світогляд і цінності. Инакше як пояснити парадокс збереження за російщиною престижу в головах мільйонів українців сьогодні, коли світ дедалі частіше асоціює російське з війною, брехнею, післяправдою – речами не зовсім престижними. Замість мовної політики, що цементувала б суспільство навколо державної мови українцям скрізь і всюди нав’язують російсько-українську шизофренію, що руйнує не лише будь-яку мову, але й культуру як таку. Замість національних ЗМІ українцям пропонують повне засилля російських смислів на телебаченні, радіо, в друкованій пресі, індустрії розваг. Національну ідентичність українців роками формували й продовжують формувати расистські стереотипи дебіла-малороса, авторства Андрія Данилка, чи Владіміра Зєлєнского з його “Студією 95 квартал”, телесеріялів на кштал “Останній москаль” чи “Свати”. Дивовижно, як в таких умовах можна було не позбутися остаточно національної тотожности й “добровільно” змосковщитися. Ось чому слід дивуватися!

Незважаючи на засилля російщини вчора і нині, українці сьогодні в кожному опиті громадської думки підтверджують свою прихильність до національних цінностей таких, як мова, підтримують ідею розширення царини її вживання, відкидають троянські “компроміси” про регіональний і тимчасовий статус російської, може через те, що пам’ятають, за якою ознакою Кремль визначає так званих “соотєчєствєнніків” і потім захищає їх танками, буками й спеціяльно тренованими різникам.

Замість того, щоб зрікатися Криму чи Донбасу, як неукраїнських, треба нарешті запустити державницьку гуманітарну політику. Треба дати шанс невидимим і кинутим напризволяще українцям в окупованих і ще не окупованих землях розігнутися на повний зріст, вийти зі стану політичної неконсеквентности. Треба забезпечити Україні національну культуру, шкільництво, науку і розваги, позбавлені руйнівної присутности московської ідеології, треба покласти край політиці мовної шизофренії як руйнівної і русифікаторської, а натомість наситити всі царини життя країни українською мовою у всьому її функціонально-стилістичному розмаїтті.

Ті, хто закликає відмовитися від Криму чи/і Донбасу, як неукраїнських, насправді закликають капітулювати перед московським аґресором, навіть не давши йому справжнього бою. Адже притомна гуманітарна політика, масивна і послідовна підтримка українського культурного продукту, української мови й українського змісту на радіо й телебаченні, кіновиробництві, пресі й книгодруці, державницької ідеології й цінностей була б власне тим боєм, який Україна просто приречена виграти. Щоб дати й виграти його сьогодні, ми маємо більш як достатньо ресурсів: освітніх, культурних і людських. Ми маємо багатократно засвідчену готовність широкого загалу українського суспільства підтримати не поразницькі “компроміси”, а державну політику деколоніазії України, заходи поширення і зміцнення української мови. Хіба не про таку масову підтримку свідчать успіхи впровадження української мови в дублювання чужих фільмів і національне кіновиробництво загалом, помітна зміна на краще для національного музичного продукту завдяки хоч половинчатим і недостатнім мовним квотам на радіо й телебаченні? Ми маємо всі необхідні умови для швидкого й переможного наступу продти Кремля на цивілізаційному фронті.

На жаль, досі ми не мали державного проводу, який би був здатний очолити й провести державницьку політику в гуманітарно-інформаційній царині. Суспільство годують гучними і покищо пустопорожніми оголошеннями про десять років української мови, пропозиціями капітулянтських компромісів про “тимчасово-офіційних статус для російської мови”.

Становище в інформаційному просторі України сьогодні засадничо таке ж саме, яким воно було в Криму й на Донбасі до їхньої військової окупації росіянами. Сьогодні, як і тоді, повну гегемонію мають промосковські виробники змістів. Користуючися нездатністю чи небажанням уряду захистити українців від інформаційної аґресії, вони поширюють антидержавну пропаґанду, щоб підриває безпеку й саму незалежної України. Сьогодні, як і тоді держава й суспільство не чинять опору промосковським ЗМІ, безпорадно спостерігаючи за тим, як вони деморалізують громадян, сіють цинізм, зневіру, поразницькі ідеї про “мир усякою ціною”, про те, що два братські народи, мовляв, посварили продажні політики, про необхідність компромісу з росіянами.

Здавалося б, втрата територій мала б навчити українців рішучості, непоступливості й наступальності на гуманітарному фронті. Не компроміси, а наступальна гуманітарна політика, заснована на українських цінностях, здатна консолідувати українців у війні з Москвою і повернути прихильність тих по всій території держави, хто сьогодні глибоко здеморалізований бездіяльністю влади, її мовчазним потуранням Кремлеві на мовно-культурному фронті.

Ми вже звикли до написів на зразок “Крим – це Україна”, “Донбас – це Україна”, “Маріюполь – це Україна”, “Одеса – це Україна”. Вони закономірно з’являють там, де реальних ознак українства не почути й не побачити. Кожен з них видає бажане за дійсне, мовляв, не вір очам своїм, бо це Україна, все ще Україна. Подібні написи виглядали б дивно в кожній иншій суверенній країні, але не в Україні, тотально окупованій російщиною. Сьогодні вже є гостра потреба в таких написах в Харкові, Чернігові, Дніпрі і самому Києві. Настав час замість порожніх написів дати українській незалежності справжнього власного змісту, який казатиме сам за себе.

  • 20
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    20
    Shares

ПРИЄДНУЙТЕСЯ!
Наш Ютьюб: youtube.com
Наш Фейсбук: facebook.com/kyivtime.in.ua
Наш Телеграм: t.me/kyivtime_co_ua
Наш Твіттер: twitter.com/kyivtime

За темою: